Ніла Зборовська: Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Механізм глибинної причинності є могутнім законом, який відкриває класичний психоаналіз. Розуміння і застосування його має вирішальне значення для розбудови психоісторії літератури. Причина все одно існує, незалежно від того, чи спроможний аналітик її знайти. Якщо образ, уявлення, ідея, невротичний чи психотичний симптом здаються не пов’язаними зі свідомістю, то вони пов’язані з якимось неусвідомленим процесом. Про причину фантазувань можна судити за її наслідками. У зв’язку з цим аналітик повинен досліджувати підсвідомий розум, щоб розібратися з минулим. Адже національно-психологічне, ментальне життя ніколи не зупиняється, у підсвідомості приховані всі попередні втілення національного характеру. Тому психоісторик, перебуваючи в сучасності, повинен вчитися у минулого, очищаючи заодно своє неусвідомлене і свідоме мислення. Тільки на основі такого самоусвідомлення можна конструювати нову постколоніальну модель української культури. «Аналізуючи теперішнє (яке є наслідком минулого), — як відзначає індійський психолог М. Рамамурті, — людина може точно пізнати своє минуле (яке є причиною теперішнього). Пізнавши своє теперішнє, яке є причиною майбутнього, можна точно пізнати майбутнє. У цьому полягає безпомилковий метод психологічного аналізу» [33] Рамамурти Мишра (Шри Брахмананда Сарасвати). Психология йоги (учебник): Пер. с англ. — К. — М., 2003. — С. 295–296. .

Для моделювання психоісторії літератури нам прислужилася концепція історичної мотивації американського дослідника Л. де Моза [34] Ллойд де Моз. Психоісторія // http://shulenina.narod.ru/Polit/Demoz/psihoistoria . . Психоісторія як наука «завжди зосереджена на проблемі, у той час, як історія — завжди на періоді» [35] Там само. — С. 37. . Варто зазначити, що соціальне пояснення проблеми, так само, як і формальне, є частковим, не містить у собі тієї внутрішньої глибини, яку дає психологічний аналіз, залучаючи ці методи пояснення як додаткові. Психоісторія літератури може успішно поєднати теорію літературного процесу, соціологічний аналіз, політичний аналіз, поетику, формальний аналіз, феноменологію окремого художнього твору, що бачиться психоісториком як «силова точка» для вияснення провідної проблеми, структурний аналіз, деконструкцію тощо. Отже, вона не може все звести до психології. Попри використання різних методів для моделювання психоісторії, ведуться пошуки власної методології відкриття [36] Там само. , з допомогою якої аналітик намагається вирішити проблеми історичної мотивації на основі концептуального поєднання історико-літературних фактів.

Моделювання психоісторії ґрунтується на механізмі, відкритому до наукового пошуку. Цей механізм виражається в теорії таким чином: спочатку визначають актуальні з погляду внутрішнього розвитку психоісторії проблеми (наприклад, ми маємо психоісторію антиколоніальної української літератури, тому одна з головних проблем буде пов’язана з психосемантикою колоніального збочення у розвитку національного характеру); на основі історико-літературного матеріалу формулюють певні гіпотези, з яких вибудовується концепція психоісторії національної літератури; у процесі розширення матеріалу відбувається перевірка сформульованих гіпотез, на підставі чого їх або приймають, або відхиляють і будують нову концепцію.

«Психоісторія, як і психоаналіз, — відзначає Л. де Моз, — наука, в якій особисті почуття дослідника не менш, а може, навіть більш важливіші, ніж його очі чи руки… Розучившись ставити себе на місце об’єктів вивчення, психоісторик виявиться у становищі біолога, який забув, як користуватися мікроскопом. Тому емоційний розвиток психоісторика — не менш важлива тема обговорення, ніж його (її) інтелектуальний розвиток. Само собою, він передбачає як важливу передумову заняття особистим психоаналізом — для психоісторика вони не менш значущі, ніж для психоаналітика» [37] Там само. — С. 47. . Самоаналіз для психоісторика означає пошук індивідуального коду, який тісно пов’язаний з національним.

Моделювання психоісторії відбувається на основі дотримання едіповості як головного коду психоаналізу: «совість, що нині є спадковою душевною силою, набута людством у зв’язку з комплексом Едіпа» [38] Фрейд З. Некоторые типы характеров из психоаналитической практики // Классический психоанализ и художественная литература. — СПб., 2002. — С. 178. , тобто формується у материнсько-батьківському (сімейному) середовищі. Мати і батько відображають у метафізичному плані цілісну творчу структуру Бога. Символічно прабатьки людства в Біблії Адам (батько) і Єва (мати) відображають свідому людину і несвідоме життя. Едіпів комплекс, який щоразу наново проявляється у ситуації формування свідомості народженої особистості через сексуально-любовну (або інстинктивно-свідому) проекцію на матір і батька, залишається паролем, згідно з яким завжди можна відокремити прибічників психоаналізу та його противників [39] Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности // З. Фрейд. Я и Оно: Сочинения. — М. — Харьков., 2004. — С. 623. .