Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Така позірна наївність, такий вихід з якогось абсолютного початку є на подив суттєвою властивістю цього монологу. Я неправильно висловлююся, говорячи про позірну наївність. Це суттєва наївність, справжня наївність мистця, захопленого своїм предметом. Це одна з найчарівніших рис цієї книги, це літургія, та мовчазна увага, з якою автор підслуховує струмінь внутрішньої течії, це безголосе шепотіння внутрішнього монологу. Бреза має відвагу надати цій течії властивого їй темпу. Він не піддається теророві жодного оцінювання, нічого не спрощує, щоразу визначає вагу переживань на власних терезах. Широко розплющеними, уважними, захопленими очима дивиться він на цей світ, не розуміючи його, — і кодує, кодує з глибокою, наївною серйозністю, з єдиною лише турботою про точність і вірність. Тому його нарація пливе так повільно й коштовно переобтяжено, тому про, здавалось би, незначні речі говориться тут дуже серйозно, вичерпно і з великою проникливістю. Тому цей монолог рясніє порівняннями й образами.

Як усе, що органічно зростає, обличчя цього монологу не піддається аналізові й опису. До цього монологу входять і та меланхолійна, м’яка тональність прози, шляхетна монотонність висловів, і те безголосе шепотіння, схоже на нічний політ кажана, але й та специфічна діалектика Брези, манера внутрішнього розмірковування — відмінна від Прустової, хоча якоюсь мірою жанрово наближена, і врешті — той відчай, те майже фаталістично пасивне ставлення до життя, без жодного спротиву злу, легке здивування маніфестаціями з власної глибини. Рідко в якого письменника його духовне обличчя збігається з тілесною монолітністю монологу, з артикулюванням думки, рідко хто так повно висловлюється у найдрібнішому елементі! У більш об’єктивних, епічних письменників таке їхнє обличчя увиразнюється у виборі характерів, у типі пейзажу, в тематиці — у Брези воно ані на мить не відокремлюється від свого фізичного тіла, від струменя монологу.

Психологічний аналіз Брези не обмежується констатацією й описом, розвиваючись як свого роду діалектичний процес, як шалено цікава й легка дискусія. Нерідко самі визначення й образи втягують його у своєрідну проблематику. В кількох місцях Бреза піддається цій особливій проблематиці, демонструючи нам спроби ігрової психології, яка відкрито бавиться, пересувається, наче між дзеркалами, посеред фіктивних паралелізмів і парадоксальних протиставлень. Ці спроби, подібно як у Жіроду [16] Жан Жіроду (1882—1944) — французький новеліст, есеїст, драматург та дипломат. , дуже майстерні. Гадаю, що, покидаючи терени буквальної правди, ця мітологізована психологія сягає художньої істини вже на вищих щаблях. Небезпека довільності, яка в цьому разі загрожує, збільшує ризик, але водночас — і шанс на перемогу. Однак Бреза ближчий до самого себе, коли він так легко не відривається від ґрунту, коли залишається вірним своїй реєструвальній літургійній докладності. Такий монолог Брези, що встановлює новий вид об’єктивізму, новий спосіб поваги й прихильності до внутрішніх процесів, маю за відважний і подекуди революційний вчинок на нашому ґрунті, хоча в цій книзі немає жодного сліду революційного патосу, духу заперечення чи демонстративного новаторства. Це позитивна і шляхетна революційність, невимушена й витончена.

Темою цієї книги є велике «класичне» кохання Ґривалда й Ізи — нещасливе для Ґривалда, бо Іза, втомлена тяжким і складним характером коханця, покидає його і виходить заміж за Дьювальса. Історія цього почуття, яке від самого початку оповіді належить минулому й висвітлюється ретроспективно, своїм масштабом, своєю неординарністю переростає все, що відбувається в цьому середовищі без подій і власного змісту, спраглому незвичайності і звиклому паразитувати на чутках. Тінь цього великого, майже мітичного кохання падає на всі події, постійно мерехтить на горизонті книги. Впізнаємо її в чудових ліричних відступах щоденника Ґривалда, в його випадкових зізнаннях, у легенді, що з пліток і розмов виросла довкола нього. Хоронителем цієї легенди є передовсім автор-наратор, постать-посередник, яку Бреза ставить між читачем і подіями цієї книги — ніби фільтр, ніби призму, крізь яку заламується й координується безпосередня мова фактів.

Натомість у теперішньому часі оповіді відбувається несподіваний і дивний епілог цього кохання, справжнє завершення всієї історії. Бреза показує, як кохання ніби переживає себе, перемагає власну смерть і завдяки своєму безсмертному інстинктові самозбереження відроджується в особі Моска, брата Ізи, дуже схожого на свою сестру.