Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Такі відкриття не відбуваються на второваному й безпечному шляху чистої спекуляції, безстороннього пізнання. Ґомбрович дійшов до цього пізнання через власну патологію. Через кризу дозрівання, болісні процеси недоростань і недотягувань ми всі важче або легше проходимо, виносячи з цих пригод важчі або легші рани, каліцтва й викривлення. У Ґомбровича муки періоду його дозрівання, всі поразки й потрясіння не закінчилися тією чи іншою формою рівноваги, не заспокоїлися у тому чи іншому компромісі, а стали проблемою, дозрілою до самопізнання, розбудили слово й висловлювання.

Позиція Ґомбровича не є позицією стороннього (безстороннього) дослідника, його книга від початку до кінця пронизана полум’яним апостольством, гарячим і войовничим послідовництвом і реформаторством. Це його апостольство є, мабуть, ядром і початком книги, на якій, наче на пні дерева, наросли інші частинки й галуззя. Непросто визначити суть цього апостольства, непросто тому, що тут ідеться не про якийсь окремий погляд, доктрину чи гасло, а про перебудову всього стилю життя, про реформаторство in capite et membris настільки фундаментальне, що дотепер у такій своїй фундаментальності воно ще не існувало. І знову помилявся б той, хто гадав би, що автор виходить з якихось узагальнень та абстракцій. Основна ідея книги настільки конкретна, особиста, жива й палаюча, як тільки можна собі це уявити, і Ґомбрович програмно підкреслює походження свого твору зі своєї особистої, конкретної ситуації. Ґомбрович показує, що будь-які «фундаментальні» й «загальні» мотиви нашої поведінки, будь-які веслування під прапором ідеалів і гасел втілюють не нас цілісних і справжніх, а лише якусь нашу частинку, до того ж випадкову й несуттєву. Ґомбрович протиставляється основному струменеві культури, який полягає в тому, що людина завжди нарікає на якісь окремі свої риси, на ідеології, слова і форми, замість того, щоб жити собою, своїм інтегральним цілим, своїм живим ядром. Людина завжди вважалася недосконалим, неважливим придатком до своєї культурної суті. Ґомбрович намагається повернути цьому співвідношенню властиві пропорції, перевертаючи його догори ногами. Показує, що незрілі, смішні, «розбишакуваті», котрі в низовинах конкретики боремося за свій образ, який не може впоратися зі своєю нікчемністю, ми ближчі до істини, ніж оті обрані, витончені, зрілі й завершені. Тому він повертає нас до нижчих форм, наказує ще раз переглянути, перебороти, переплавити все наше культурне дитинство, увійти у стан дитини — не тому, що в цих ідеологіях, щоразу нижчих, примітивніших й огидніших він бачить порятунок, а тому, що на цьому шляху розвитку, який людина пройшла від стану первинної наївності, вона порозкидала, розтринькала, змарнувала скарб своєї живої конкретики. Усі ці форми, жести й маски обросли людськістю, втілили в собі рештки нещасної, але конкретної та єдино правдивої людської долі, і Ґомбрович відбирає, повертає втрачену власність назад, відкликає її з довгого вигнання й розпорошення. Що більше ті маски, форми й ідеали демаскуються й компрометуються, що вульгарнішим, прозорішим і скандальнішим виявляється їхній механізм, то очевиднішим стає звільнення людини від форм, у яких вона була ув’язнена. Однак ставлення Ґомбровича до форм не є таким прямолінійним і однозначним, як це може випливати з цього викладу. Цей демонолог культури, цей запеклий шукач культурного лицемірства водночас якимось дивним способом запроданий цим формам, закоханий в їхню огидну красу якоюсь патологічною й невиліковною любов’ю. Це любов до людського, смішного, незґрабного і зворушливого у своїй безпорадності створіння, котре не може впоратися з вимогами ненаситної форми. Невідповідності, спотикання й каламбури форми, тортури людини на її прокрустовому ложі збуджують автора і пристрасно захоплюють.

Але який же худий і сухий, який убогий кістяк цієї проблематики, виокремлений з живого організму «Фердидурке». Це заледве один зріз живої й м’язистої маси його тіла, один із тисячі аспектів цього тисячократного створіння. Нарешті ми знаходимо самородний і первинний інтелект, не напханий готовими концепціями. Хоч би де ми занурили руку в м’якуш твору, всюди відчуваємо потужну мускулатуру думки, м’язи й кості атлетичної анатомії, не добудованої ватою й паклею. Ця книга аж лускає від надміру ідей, переливається творчою і бурхливою енергією.

Якими ж є наслідки, що їх Ґомбрович висновує зі своїх проникнень, для життєвої та літературної практики? Ґомбрович легковажить індивідуальною формою, глузує з її карколомних зусиль закорінення у бутті. Жодні родоводи, жодні алібі перед якимось суттєвим і абсолютним форумом не рятують у його очах цю індивідуальну форму. Але цей позитивіст і пошановувач факту все їй вибачає за умови, що вона доведе свою ефективність і успішність, зможе залишитися й утриматися в інтермонадному медіумі, який називаємо репутацією. Тоді форма на якусь мить отримує благословення. Успіх — це найвища інстанція, безапеляційна перевірка будь-якої людської цінності. Ґомбрович незмірно шанує цю інстанцію, хоча знає її склад і субстанцію, знає, що вона є середнім арифметичним суджень ікса та ігрека, ординарним місивом пересічних і обмежених понять Павла та Ґавла. А однак, як доводить Ґомбрович, немає іншої й вищої перевіряючої інстанції, і це вона правом ката виконує вироки над цінністю наших особистих пропозицій, до неї скеровуються наші найприхованіші туги, в ній руйнуються наші ревні прагнення. За всієї бідності своєї поведінки, вона є первнем влади, яка оцінює, і до неї на кінцевій лінії сходяться всі абсолютні критерії й інстанції. Вона нас обмежує й притискає, в неї впирається наша форма, до неї прилягає наш вигляд, який намагаємося надати собі.