Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Так само, як зріла екзистенція людини має свій відповідник у формах та елементах вищої культури, — ця підпільна й неофіційна екзистенція має свій світ відповідників, у якому пересувається й функціонує. З точки зору культури, це якісь відходи й побічні продукти культурних процесів, сфера низинно-культурних змістів, малоосвічених і примітивних, величезний смітник культури, що забруднює її периферії. Цей світ каналів і стоків, ця величезна клоака культури є, однак, первинною субстанцією, цілющим місивом і м’якушем, на якому проростає вся цінність й уся культура. Тут міститься резервуар сильних емоційних напруг, що їх ці низинно-культурні смисли змогли поєднати й накопичити. Наша незрілість (а може, наша життєздатність), пов’язана тисячами вузлів, сплетена тисячма атавізмами з цим другорядним убранством форм, з цією другорядною культурою, вперто триває, прагнучи давно забутого примирення й спільності. Тоді як за лаштунками дорослих, офіційних форм ми віддаємо шану вищим, витонченим цінностям, — наше справжнє життя проходить таємно і без вищого схвалення на цій рідній брудній території, а існуючі в ній емоційні енергії у сотні разів сильніші, ніж ті, що ними розпоряджається малий прошарок офіційності. Ґомбрович показав, що власне тут, на цій зневаженій і непочесній території, плодоносить бурхливе й рясне життя, що життя прекрасно плине без вищих санкцій, що під стократним тиском мерзенності й сорому буяє воно краще, ніж на висотах витонченості.

Ґомбрович скасував унікальне й ізольоване становище смислів у світі психіки, зруйнував міт про їхнє небесне походження і показав їхню зоологічну генеалогію, генеалогію з нижчої сфери, від якої ми з погордою відмежовувалися. Ґомбрович вказав на спорідненість сфер високої й низинної культури, ба більше, — можна припустити, що у сфері низинної культури, у сфері незрілих смислів він бачить модель і прототип загальної цінності, а в механізмі їхнього функціонування, який він геніально відкрив, вбачає ключ до розуміння механізму культури. Раніше людина споглядала себе крізь призму готової й завершеної форми, споглядала себе з парадного, офіційного боку. Не помічала, що коли у своїх прагненнях досягала ідеалу, то насправді сама була до цього вічно неготовою, зіпсутою, полатаною і недовершеною. Вся кравецька жалюгідність її форми, шитої грубими нитками, вислизала з-під її уваги. Ґомбрович показує нам інвентар з боку подвір’я, цього флігелю нашого я — дивовижний інвентар. У салоні на передньому плані все відбувається згідно з етикетом і формально, але в цій кухні нашого я, за лаштунками офіційних подій, ведеться господарство найгіршого ґатунку. Немає таких залишкових, переможених ідеологій, таких паскудних смітникових форм, для яких тут не залишалося б місця і які б не раділи своєму дорученню. Тут у всій своїй злиденності постає структура мітології, насильство, приховане у синтаксичних формах мови, ґвалтування і пограбування слова, сила симетрій і аналогій. Тут розкривається вульгарна механіка наших ідеалів, базована на домінуванні наївної дослівності, на метафоричних фігурах і ординарних імітаціях мовних форм. Ґомбрович — майстер цієї кумедної, карикатурної психічної машинерії, яку вміє довести до раптових зіткнень, до ефектних вибухів у предивному гротескному згущенні.

Як Ґомбрович доводить до грануляції плазмовидні утворення цієї туманної сфери, як проявляє її видимо й відчутно на сцені свого театру, — це таємниця його таланту. Інструмент гротеску, сконструйований ним для цієї мети, гротеску, який відіграє роль лупи, під якою ці видива набувають тілесності, мусить стати предметом спеціального вивчення.

Не на цьому, однак, закінчується ланцюг відкриттів Ґомбровича. Міститься у них ще й глибокий діагноз самої суті культури. Скальпель Ґомбровича витягує на світло і звільняє від пут другорядних затуманюючих мотивів лейтмотив культури, її нерв і корінь. Ґомбрович відкрив і в усій повноті оцінив першочергове значення проблеми форми. Слідом за Ґомбровичем можна сказати, що вся людська культура є системою форм, в яких людина бачить саму себе і в яких постає перед іншою людиною. Людина не переносить своєї наготи, не стикається ані сама з собою, ані зі своїми близькими інакше, ніж за посередництва форм, стилів, масок. Уся людська увага завжди була так сильно зосереджена на застосуванні форм та ієрархій, на маніпуляціях та змінах цінностей, так поглинена суттю справи, що самі ієрархізація, продукування форми опинилися поза будь-якою проблематикою. Заслугою Ґомбровича є те, що ті явища, до яких завжди застосовувася абсолютний і суттєвий підхід, підхід смисловий, він показав з генетичного і процесуального боку. Показав ембріологію форми. Визначив розмаїття і всю шкалу людських ідеологій звів до спільного знаменника, вказавши одну й ту саму людську субстанцію поза всіма їхніми видами. Джерело цього формотворення він помістив у раніше недоступній для ока площині — такій сумнівній, застарілій і огидній, що поєднання цих відокремлених явищ в одному світлі, встановлення між ними знаку рівняння мусимо визнати за справжній дар яснобачення. Нам уже відоме місце, де знаходиться ця лабораторія форм, ця фабрика сублімацій та ієрархій. Ця лабораторія — це клоака незрілості, сфера сорому й ганьби, невідповідностей і недотягувань, жалюгідний смітник культури, наповнений черепами, бридкими ганчірковими й солом’яними ідеологіями, для яких не існує назви у мові культури.