Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Елізабет Лєнард — це живий протест проти будь-яких форм доктринерства й фанатизму, вона хоче жити не заради уявного майбутнього, а сьогодні, тепер, власне у цьому ще неготовому світі, у цьому interim історій, куди закинула її доля, жити на власну відповідальність, найкраще, як тільки вдасться. На противагу чоловічому світові принципів, гасел і слів, вона — запекла реалістка, реалістка за інстинктом, реалістка з глибокою вірою в життя. У прийнятті світу, яким він є, у плеканні свого індивідуального життя й щастя, у палкому бажанні врятувати його всупереч усьому полягає невибагливий, зворушливий, справжній жіночий героїзм цієї нової жінки.

* * *

Іво Андрич — провідний письменник теперішньої Боснії. Читаючи цю збірку новел у старанному перекладі пані Знатович-Щепанської, сповнюємося великою повагою до високого письменницького класу і до масштабу цього автора. На думку приходять найкращі зіставлення, які, однак, не вичерпують його як літературне явище. Ці розповіді про витівників, яничарів, монахів почерпнуті з історичного минулого боснійського люду з XVII—XVIII століть, але їхній історизм особливий. Він далекий від історичного роману пересічного типу, з ерудовано сконструйованим тлом та першоплановою фабулою з шаблонною психологією. Жодних фольклорних цікавинок, жодного кокетування екзотикою й місцевим колоритом. Тут відбулося досконале поглинання історизму людським змістом постатей, часові дистанції тут повністю спожиті потужною актуальністю подій. Історія присутня в цих оповіданнях у такій усередненій, хімічно виведеній формулі, що складається враження, ніби читаємо якісь хроніки сучасних літописців. Цей письменник відмовляється від легкої переваги історичної дистанції, яка дозволяє релятивізувати, пом’якшувати трагізм історії, керуватися іронічним ставленням до минулого. В його оповіданнях панує напружена атмосфера небезпечної, поодинокої актуальності, безвихідного фаталізму. Минуле приваблює його як певна духовна атмосфера, в якій характери дозрівають однозначніше й трагічніше. Його цікавлять люди, які глибоко заплутались у своїй тілесності, у своїй крові, замкнені у пастці своєї індивідуальності, в момент трагічної конфронтації зі своєю долею. Цей надзвичайний поет-наратор з дивовижною інтуїцією та провидінням працює з матеріалом примітивних напружених натур з могутньою тваринністю, найохочіше показує їх у безпорадності й упертості, у трагічному засліпленні їхньої обмеженої індивідуальності.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 38 [аналіз трьох книг: роману французької авторки єврейського походження, емігрантки з СРСР Ірен Неміровскі (справжнє ім’я: Ірина Неміровська, 1903—1942) за назвою «Кар’єра», перекладеного Й. П. Зайончковським, виданого видавництвом „Rój” (Варшава, 1937); роману німецької письменниці Анґе Зайдлер (?) за назвою «Готель під Прекрасним Сонцем», перекладеного Тадеушем Пшеворським (Варшава, 1937); збірки малих літературних форм сербського письменника, есеїста, лауреата Нобелівської премії (1961) Іво Андрича (1892—1975) за назвою «Новели», перекладеної Марією Знатович-Щепанською, виданої видавництвом „Biblioteka Polska” у серії „Biblioteka Jugosłowiańska” (Варшава, 1937)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942 …, s. 159—160.

Операції цього автора нагадують кротячу працю. Бреза прокопує підземні проходи у своїй темі, щоб поміж подрібнених грудок землі, в тонкому світлі свічки, крок за кроком, показати внутрішню структуру — надзвичайно близько, виразно й відчутно. Складається враження, що поле зору постійно дуже звужене, але те, що пересувається під променем світла дослідника, — неймовірно виразне, пластичне, ніби побачене крізь лупу. Бреза має особливий дар інтенсивного зосередження на тонкому мотиві нарації. Видається, що решта теми в той момент не існує, і ми, під впливом магії автора, летимо за майстерними рухами його пальців, які виплітають делікатний ланцюг цього предивного мережива.

Ця книга інтригує захопливим ґатунком та густою нарацією, матеріалом, на якому вибудовується мотив авторського монологу. Цей мотив тут особливо вільноплинний, обтяжений і коштовний.

У найглибшому сенсі, будь-яка проза має власну тональність монологу, яка виникає з особливої форми вуст, з притаманної авторові анатомії думки, але властивістю пересічної романної прози є те, що вона так само нетривало зберігає вигляд, наданий їй вустами, як короткочасно вода зберігає форму вуст джерела, і, ледве висловлена, одразу набуває форми западини, в яку вливається, переходячи до світу об’єктивних змістів, випаровується, а значеннєвість тоді вже зростає й формується ніби незалежно від автора.