Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Полюсом, довкола якого розгортається ця еклектична псевдомістика, є екзальтована еротика, сексуальність, піднесена до рангу найсуттєвішої справи існування, проблема любовного вибору, зведена до метафізичної проблеми. Не можна нічого закинути дослідженню такої потужної стихії, як стать, пошукам філософського дна цього невичерпного питання, але екзальтація Франка не ґрунтується на жодному відкритті взаємин у цій галузі. Його проникнення вглиб проблем статі не виходить за межі інтимного горизонту.

Еротичне життя героїні роману перебуває під знаком якоїсь дитячої травми. Її почуття конвульсивно закривається перед нападами пристрасті її чоловіка, котрий обожнює її. Цю її відразу поділяє, ніби з почуття симпатії, молоденька надчутлива Марія, племінниця Єви, і з цих інстинктів істеричної незайманості чи хворобливої жіночності автор виводить свою філософію платонівського вибору душ.

Єва покидає чоловіка, переживає кілька любовних пригод, які розчаровують її, аж раптом у якомусь місці, без жодного переходу, перебіг нарації просто відривається від ґрунту реальності. Єва перебуває в якомусь просторі сновидінь, в якійсь двійниковій реальності мрії, де передбачає свою майбутню долю, своє поєднання зі справжнім коханцем своєї душі. Ці галюцинації, що в несподіваних місцях послаблюють перебіг реальних подій, так непомітно відокремлюються від головного напрямку оповіді, що завдяки цьому починають сприйматися як паралельне існування. Автор не пояснює і не інтерпретує цієї подвійності сюжету, лише точно реєструє подвійне життя героїні, яке вона веде на окремих коліях. Така подвійна гра інтригує й зацікавлює, і вона була б цікавим письменницьким прийомом, якби автор зміг до кінця в ньому вистояти, натомість він, змушений урешті відкрити карти, показує обмеженість філософського резерву, в якому гра набуває свого вирішення.

При цьому Франк припускається помилки, якої не змогли уникнути багато сучасних письменників, з їхньою чарівністю і фантастикою. Попри своє чуття, він не зумів уникнути зіткнення двох реальностей. E. Т. А. Гофман, котрий також оперував антитезою життєвої прози і світу фантазії, виключає зі світу прози його чіткий реалізм і масивність, трактує його гротескно і несерйозно, щоб обидва сюжети піддати однорідному дослідженню, однорідному стильовому принципу. Коли сучасний письменник хоче знайти обґрунтування, правдоподібність для трансцендентального світу, вміщуючи його в тих місцях, де наше знайомство з реальністю, де наше знання має прогалини, — він досягає абсолютно протилежного результату, дискредитує фантастичний сюжет. Між трансцендентальним світом і природною дійсністю немає жодного помосту.

Окрім цього, авторові було замало однієї жертви метафізичного сомнамбулізму. Він наказує ще одній постаті роману, Марії, впасти в абсолютно ідентичний транс, з тією різницею, що характеризує її як справжню божевільну і доповнює її особою іншого справжнього маньяка. Таким чином, стан, який у своїй винятковості міг би бути суттєвим відображенням платонівської приреченості душ, перетворюється просто на епідемію. Невідомо також, чому мрії Єви легалізовані автором, тоді як цілком ідентичні марення Марії існують під знаком божевілля.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 22 [аналіз роману німецького письменника, пацифіста, емігранта в роках 1915—1918 та 1933—1950, Леонгарда Франка (1882—1961), перекладеного Марцелем Тарновським, виданого Якубом Пшеворським (Варшава, 1937)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 157—158.

Автор не знає всіх письменницьких прийомів і трюків, він уміє зав’язати і повести інтригу, вміє бути неперевершеним у діалогах, не позбавлених дешевого esprit , знає навіть, як формуються характери й обличчя, але вже після кількох сторінок немає сумніву, що це лише обрахунки, літературні волапюки [15] Волапюк — «мова світу», штучна мова, створена у 1879 році німецьким католицьким священиком Йоганом Мартіном Шлеєром; значно менш поширена, ніж есперанто. , речі з десятої руки. Матеріал, зібраний автором, не має автономного життя, він препарований ще перед його використанням, посолений «до смаку», відомий з інших книжок.

Дія відбувається на далекій Півночі, в пустелях Канади. В невеличкому рибальському поселенні, далеко від садиб білих людей, впродовж п’яти років мешкає француз Ленґран, агент американської фірми із закупівлі в тубільців хутра і шкіри. Іншим білим у цьому ескімоському поселенні є Спенлоу, сержант канадійської поліції, котрий на цих теренах є представником закону і суверенності Англії. З різних таємничих алюзій довідуємося, що Ленґран має за плечима минуле, за яке прагне спокутувати своїм пустельницьким життям, хоча його значні статки дозволяли б йому розкішно жити в будь-якому американському місті. Автор постійно лякає нас цим таємничим злочином, поки врешті не з’ясовується, що йшлося про двадцятирічної давнини підробку батькового чекового підпису. Посеред нудьги цього пустельницького життя, яка вбивається алкоголем і вічними взаємними кепкуваннями обох приятелів, раптом з’являється новий прибулець, також француз, Мерсьєр з молодою вродливою дружиною. Зачаровані її вродою, Ленґран і Спенлоу соромляться виказати один одному свої почуття, приховують їх також від Раґнар, аби не порушити спокою її душі. Змагаються у прислуговуванні та делікатному піклуванні, якими оточують жінку, котра не має необхідної опори в чоловікові, слабкій і мрійливій істоті. Це спільне почуття і взаємні ревнощі ще більше зближують їх. Розмови про Раґнар стають єдиною формою, в якій ця любов знаходить свій вихід. Це непоганий елемент, і взагалі вся діалектика цього суперництва, що коливається між жертвою й відмовою та прагненням заволодіти жінкою, зображена дуже цікаво. Однак конфлікт не був ані вичерпаний, ані достатньо поглиблений.