Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Жіонó розуміє не лише речі і стихії — він знає людину. Знає її найменші прояви і сплески, знає її найглибше дно, де велика самотність знімає з неї паволоку марнославства, де вітри гірської пустелі вилущують з неї всі нашарування, всю строкатість нікчемності. Там, у нетрях, у справжньому сам на сам з природою, люди стають звичайними й однорідними, як вода, як земля, як вітер.

На краю гірського світу Воґез [11] Воґези — гірський масив на північному сході Франції, що становить західну межу Верхньорейнської низовини. , біля підніжжя великого плоскогір’я, вкритого ялівцем, лежить покинута місцевість Аубаґне. Коли пагорб почав зсуватися, руйнуючи будинки, наче лавина, люди втікали, покидали садиби й загороди. Місцевість спорожніла. Але за кільканадцять метрів лінія зсуву зупинилася. В руїнах спорожнілих будинків живе тепер ще троє самотніх мешканців: старий коваль, мисливець Пантурль і стара відьма Мамеша. Настає момент, коли немічний старий покидає місцевість і вирушає на південь до сина, напівбожевільна відьма також вирушає в шалену мандрівку з невиразною метою привести жінку для Пантурля, аби в цій гірській пустелі не згасло людське життя. Пантурль залишається сам. Надходить весна. «Щось м’яке й духмяне пливло крізь ніч. Щось ніби подих молодого звіра. Щось тепле, ніби життя під шерстю звірят, щось терпке. Пливло воно з півдня, й уся земля захлиналася тим подихом». Ця несподівана й бунтівна, прекрасна весна вдаряє в людей та звірів, наче блискавка. Звірі стають знетямленими й ошелешеними, а людська душа порожніє і слабшає, ніби велике біле весняне небо.

Як і минулих років, мандрівний швець піднімається протоптаною гірською стежкою до далеких гірських садиб. Візок із шевським устаткуванням тягне молода жінка.

Пантурль винюхує її здалека, за милі відстаней, і коли старий швець засинає вночі, обоє молодих знаходять одне одного. Пантурль відводить Оршулю до своєї садиби. Його життя несподівано набуває сенсу й мети. Нерозтрачені дотепер сили, розум і почуття пробуджуються до праці. Він починає облаштовуватися, будуватися й орати. Занедбана дівчина розквітає у променях його любові. В горах, на краю пустелі пускає пагінці нове життя — стара Мамеша дотримала слова, скерувавши жінку на шлях Пантурля, хоча сама й загинула під час мандрівки.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 5 [рецензія на роман французького автора прозових творів з пантеїстичними акцентами, пізніше — побутових, драматурга й есеїста Жана Жіонó (1895—1970) за назвою «Отава», перекладеного Марцелем Тарновським і виданого офіциною „Renaissance” (Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz. Proza , s. 403—404.

Це вражаючий людський документ, хвилююче свідчення про справді безмежне терпіння й велику силу волі людської природи, про її невситиму здатність до відтворення.

Дитина паризького пролетаріату, мала Деніс, яку не любила й жорстоко переслідувала жебрачка й розпусниця мати, виростає в атмосфері ненависті і тваринних інстинктів, проходить крізь неймовірне пекло злиднів, бруду, зіпсуття, але, всупереч усім, зберігає внутрішню чистоту, доброту, потребу любові і здатність до дівчачих радощів. Ніби нейтралізуючи безмежно сумну, безнадійно песимістичну атмосферу, автор відкриває нам світлішу перспективу на подальше, нібито щасливе майбутнє дитини, котрій якимось дивом (цей період лишається поза рамками оповіді) вдалося вирватися з цього дна злиднів. Попри те, результат виявляється глибоко гнітючим. Бо ж яке, навіть найпогідніше майбутнє, може винагородити за ці багатолітні муки? Як може людина винести з них незламну здатність до життя й віру в життя? Це нагромадження злиднів, нещасть і недолі без жодного виправдання і схвалення, без жодної ідейної рекомпенсації, переповнює розпачем і безвихіддю.

Увесь труд віднайдення сенсу цього страждання, його прийняття й виправдання автор покладає на читача, полишаючи його з цим тягарем самого, без жодної допомоги. Він обмежується реєстрацією фактів, своєрідним звітом, але робить це вустами малої Деніс із такою переконливою силою найчистішої правди, що складно повірити в те, що перед нами витвір письменницької майстерності, а не просякнутий кров’ю документ.

Ані на мить автор не впадає в сентиментальність, остерігається легкого зворушення, податливості. Мала Деніс не жаліє себе й не шукає милості. Розповідає про своє мученицьке життя з діловою, справді хвилюючою об’єктивністю. Її відмова від останнього мінімуму щастя, терпимість і розуміння зла й ненависті, кривди й несправедливості — жахливі у своєму героїчному запереченні. Страждання показане тут серйозно і без прикрас — вільне від кокетства, від моралізаторської зарозумілості, від легкого релігійного втішання.