Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Жіноче кохання в Налковської не має героїчних злетів, перевершень власної суті й переростання своїх меж, як у Жеромського. Воно є всього лише безсиллям душі, пасивно прийнятою катастрофою щастя і страждання, але й ця пасивність — повна й безмежна, ті обійми, відкриті назустріч безмірові поразки, мають свою велич і людську гідність. Спорідненості цих жіночих постатей сягають ще Ґьоте, Юстина з «Межі» є безпосереднім новим утіленням Маргарити з «Фауста». Налковська не знаходить жодного виправдання, жодного бальзаму для тієї невиліковної рани існування. Вона відмовляється від будь-якого втішання, окрім того одного, яке полягає в задоволенні почуття, у глибокому його переживанні й називанні, — але чи мистецтво взагалі може дати щось більше?

Твори Зоф’ї Налковської, починаючи від «Графа Еміля», дозрівають до тих узагальнень, до того широкого діапазону, який дозволяє бачити в них перерізи польської реальності на кожному етапі народження вітчизни. Однак таке вплітання в контекст епохи не є для неї кінцевою детермінантою, як, скажімо, у Домбровської, а тільки чимось умовним, що стосується лише біологічного й тілесного боків сутності. Її постаті, показані нібито на конкретному культурно-історичному тлі, перебувають там ніби тільки половиною своєї суті, ніби гостюють там лише на мить. У цьому відчувається цитатність, маскарад, стилістична зумовленість. У письменників, міцно закорінених у якомусь суспільно-побутовому фундаменті, легітимність подій і фактів полягає в допоміжному культурному медіумі, в який вони занурені. У Налковської, яка визволилася з обмеженої побутово-культурної сфери і перейшла до сфери вільної європейської думки, яка прорвалася в порожній ефір «вільних духів», жодна природна гравітація вже не керує справами, не визначає їм єдино правильного і властивого для них місця. Якщо щось залишилося, то це їхня проблемність, їхня завислість у порожнечі, їхня бездомність. Тому життєві справи виростають у Налковської не на ґрунті впевненості і само-собою-зрозумілості, а на ґрунті філософського відкриття — підвішені над глибинами дивовижі існування, заміновані метафізикою.

У мовному плані Налковська доповнює польську прозу новими тональностями й реєстрами, які наближують її до європейської прози, однак роль письменниці полягає радше у зміцненні мовної дисципліни і селекції, у стисканні розпорошених слів у сенсі певного пуританства й умовності, ніж у збагаченні мови. З чудового доробку Жеромського Каден-Бандровський [19]успадкував увесь чуттєвий, матеріальний, звуконаслідувальний матеріал слова, вульгаризми й діалектні фрази, Налковська натомість запозичила в нього чистоту й вишуканість синтаксису, точність виразу, витончену чіткість вислову. Вона ніколи не діє за допомогою маси, скупчення плеоназмів, ураганного вогню словоблудства, в її прозі немає також натхненних спалахів рідного словотворення. Є в ній радше якась терпка стриманість, якась шляхетна вбогість і поміркованість, чітке дозування слова. Небезпекою цієї прози якийсь час була крижана й відірвана від землі прозорість, скляна віртуозність в ізольованій височині, де їй загрожував відрив від живих джерел розмовної мови. Цю небезпеку авторка подолала у своїх останніх романах, покидаючи розріджене повітря вершин на користь більш живильної і менш примхливої, але наповненої суттю прози. Саме такою прозою вона досягла певної класичної і взірцевої повноти висловлювання та повної рівноваги засобів та інтенцій.

«Нетерплячі» відкривають новий етап у художній еволюції Налковської. Якщо в «Межі» були помітні певні вагання, то в «Нетерплячих» авторка повертається до самої себе, долає спокуси відхилення від власної лінії, відшкодовує ґрунт художнього інстинкту, значно поглиблюючи свій досвід та експериментальні пошуки. В цьому романі Налковська ще на крок наближається до своєї справжньої суті, знаходить нову формальну платформу, новий стан рівноваги між своїм світом та своїми художніми засобами.

Той, хто має слух до подібних речей, вже в її попередніх творах міг відчути, що індивідуальність, характер, окрема особистість не становлять для Налковської остаточної мети. В центрі її концепції перебуває людська драма, ролі в якій не поділені чітко й заздалегідь — вони певною мірою пересуваються й мерехтливо заміщуються, бо інструментування цієї драми передбачає різноманітні варіанти. Характери слугують у Налковської лише для оркестрування безособистісної драми, вони є поліфонічною партитурою її змісту, який трактується музично. Ця особливість чітко виявляється лише в «Нетерплячих». Тут музичне тло роману широко розбудоване, а мелодія утруднено просочується з множинного, багатоголосого супроводу. Зародки драми проростають тут ніби багатократно, пробують злетіти, прориваються в багатьох одночасних спробах і інтонаціях, повністю заламаних і занедбаних, щоб із тієї множинності паралельних і змінних голосів виринули врешті чіткі контури провідного голосу.