Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Літературно-критичний доробок Шульца, який він залишив після себе, з різних причин є дуже неоднорідним. Візьмімо до уваги хоча б той факт, що на написання окремих текстів впливали різні обставини. Іноді мотивацією були приязні стосунки з автором книги, яку творець «Цинамонових крамниць» вирішував проаналізувати. Заради справедливості варто зазначити, що художню цінність творів, аналізованих Шульцом ніби по-дружньому (у цьому разі це означає головно — «прочитаних уважніше»), таких, як «Фердидурке» або «Чужоземка», значною мірою засвідчила історія літератури. Однак письменник не висловлювався лише про свого роду «канонічні» книжки, ті, чию велич і значення можна вважати незаперечно актуальною і в наш час. Навіть більше: він не завжди рецензував книжки, близькі йому самому, які сам високо цінував. Він аналізував, оцінював — особливо як дописувач «Літературних Відомостей» у 1936—1937 роках — також деякі з тих творів, про які, як і про їхніх авторів, історія літератури сьогодні майже цілковито забула. Він намагався бути справедливим, але легко можна відчути, який з прочитаних творів особисто заанґажував його більше, а який менше. Іноді на це вказує кількість рецензій, їхній обсяг або — передовсім — ступінь проникливості і тональність розмірковувань. Але ми не повинні здійснювати їхню (цих розмірковувань) остаточну екзегезу за посередництва певних прихованих вказівок автора, наче замаскованих поміж рядками. Бо Шульц не належить до грона авторів, які уникають чіткого висловлення своїх оцінок. Якщо чужий твір заслуговує на його визнання, то читач одразу про це дізнається. Ось, наприклад, два перші речення одного з аналізів повісті Кунцевичевої: «„Чужоземка“ належить до книг, які не закінчуються на своїх обкладинках, а переростають їх, намагаються перенести на нас своє життя і розпросторити всередині нас свою проблематику. Підтекст цієї книги тривалий і багатий — так, ніби книга воліє знайти в нас своє продовження і розростися в нашій душі вторинною вегетацією роздумів і проблем» (див.: «Анексія підсвідомості», «Пйон», 1936, № 17). Так само не залишає сумнівів початок роздумів про «Фердидурке»: «У нашій літературі ми вже відвикли від таких шокуючих явищ, від таких ідейних потрясінь, як роман Вітольда Ґомбровича „Фердидурке“. Маємо тут справу з незвичною маніфестацією письменницького таланту, з новою та революційною формою й методом оповіді та, врешті, з фундаментальним відкриттям, із захопленням появою нового терену духовних явищ, терену безлюдного й нічийого, де дотепер гуляли лише безвідповідальний жарт, каламбур і нонсенс» (див.: «Фердидурке», «Скамандер», 1938, т. 96–98). Не інакше відбувається і в тих випадках, коли автор «Цинамонових крамниць» мусить запропонувати читачеві оцінку твору, який його самого переконує менше. Трапляється, що тоді він стає не тільки суворим, а й саркастичним; а всі його висловлювання набувають більше публіцистичного, ніж есеїстичного характеру (як відбувається, скажімо, коли він пише про Кунцевичеву, Налковську, Брезу чи Ґомбровича). Не поталанило з ним авторці роману «Дженні стає акторкою», аналіз якого письменник розпочав словами: «Пані Йо ван Аммерс-Кюллер характеризує дивовижна відвага фразування» (див.: «Роман Йо ван Аммерс-Кюллер», «Літературні Відомості», 1937, № 26).

Загалом, ми не знаємо, яким було ставлення автора до самого себе в ролі критика. Вказівкою для інтерпретатора могло би стати будь-яке перевидання «рецензії», здійснене ним самим за життя, тобто підкріплене його власним рішенням, згодою на повторну публікацію. Однак про щось подібне нам нічого не відомо. А всі перевидання здійснено вже у повоєнні роки.

Ми також не знаємо, чи сам Шульц коли-небудь мав би замір об’єднати зібрані тут тексти в одному виданні. Тому і система, і принцип, за якими упорядковано зібраний у цій книзі матеріал, як і її назва належать редколегії. Отож, систематизація і назва видання є умовними і, водночас, робочими. Спосіб визначення почерговості, в якій тексти представлені у збірці, надалі залишається відкритим і дискусійним питанням. Тому в цьому, як і в аналогічних випадках, існує щонайменше кілька можливостей вирішення подібних дилем, з якими стикається упорядник антологій. Працюючи з твором живої людини, — з рухомою, мінливою матерією мистецтва, яка дуже складно (якщо й узагалі) надається до емблематичних вимог систематизації, — ми неодноразово зустрічаємося з необхідністю відповіді на питання про місце саме цього твору — як у його фрагментарному, так і в цілісному вимірі. Що з дрібніших, різноманітніших частинок він побудований, то складніше відповісти на це питання. Щоб це стало можливим, дуже часто треба виконати найпростіші речі. Саме це було здійснено під час підготовки цієї збірки. Це те, що належить до категорії процедур, які на вищівському жаргоні зазвичай називають «фундаментальними дослідженнями», якими, зокрема, є видання раніше розпорошених матеріалів. У презентованій збірці було застосовано відносно просте правило. На початку розміщено висловлювання Шульца про його власну писемну й образотворчу творчість, які мають суто автокоментаторський характер (сюди також входить уже згадуваний есей «Мітологізація дійсності»), далі розміщено блок текстів про літературні твори інших письменників (у тому числі «Післямова» до польського перекладу «Процесу» Франца Кафки та нарис, присвячений «Фердидурке») й кілька коментарів про образотворчі праці інших мистців. Як правило, в кожному з «підрозділів» застосовано хронологічний критерій, хоча іноді його чітке застосування було проблематичним. Саме тому цей принцип було двічі порушено: в одному блоці було розміщено три тексти, в яких Шульц звертається до «Чужоземки» Марії Кунцевичевої, а також уже згадані «Три нариси про Пілсудського», які перед тим були вже публіковані як свого роду цілісність.