Едита Бояновська - Микола Гоголь - між українським і російським націоналізмом

Хоча правителі Росії переважно були заангажовані в династичні інтереси, вони часто стимулювали націоналізм. Вивівши Росію на шлях модернізації, Пьотр Перший (роки правління 1689–1725) створив умови для розвитку модерної національної свідомості. Йому приписують якщо не запровадження, то популяризацію ідей нації ( народа ) та держави. Пьотр також уможливив обмежену соціальну мобільність — важливий чинник націоналізації, відкривши державну бюрократію для людей неаристократичного походження шляхом запровадження «Табеля про ранги» (1722). Це була офіційна ієрархія державної служби, у якій, однак, аристократія переважала та мала певні привілеї. Пьотр прорубав Росії «вікно» на Захід, забезпечивши плацдарм на Балтійському морі. Бажаючи переробити Росію за образом західної країни на кшталт Швеції або Голландії, він розтоптав давні російські традиції, вважаючи їх перешкодою на шляху до прогресу. Петрова суперечлива спадщина визначила ідеологічну лінію розламу російської інтелігенції XIX століття. Ставлення самого Гоголя до впливу Петра Першого на російську культуру в його офіційних заявах було суперечливим, а в неофіційних — навіть відверто критичним.

Єкатєріна Друга (роки правління 1762–1796) продовжила російську територіальну експансію і Петрові зусилля щодо зміцнення держави. Вона утвердила імперське правління на периферіях — необхідність у цьому стала очевидною після повстання на чолі з донським козаком Ємєльяном Пуґачовим. Централізована політика Єкатєріни мала на меті встановити адміністративну однорідність у всій імперії. Вона ліквідувала більшу частину залишків української автономії, запропонувавши українській еліті значну участь у житті імперії. Гоголь у своїх ранніх повістях про Україну зобразив ці процеси у критичному світлі.

Росія стала великою європейською потугою й гігантською імперією. Її перемога над Наполеоном 1814 року, після всіх європейських невдач ефективного протистояння, підтвердила цей новий статус у світі й самій Росії. Кампанія Алєксандра Першого проти Наполеона викликала піднесення патріотичної гордості. Поразка французького «Антихриста» породила численні культурні міфи та дала привід росіянам почуватися рятівниками Європи від тирана. Віденський конгрес 1815 року надав Росії право брати участь у життєво важливих питаннях європейської політики шляхом створення Священного Союзу — на пропозицію Алєксандра Першого. Це була ліга християнських правителів, покликана, принаймні на словах, зберігати мир у Європі, що на практиці часто означало стримування революційних і націоналістичних рухів.

Ставши світовою потугою, що поширила свою владу на гігантські простори Євразії, Росія тепер потребувала культури, яка б утвердила її значення. І все ж культурний рівень Росії був недостатнім для політичного домінування. Світська культура, що народилась у період Петрових реформ, наслідувала західні, здебільшого французькі, неокласицистичні моделі, хоча наприкінці XVIII століття з’явилася критика надмірної імітації та заклики звернутися до тематики місцевих реалій. Ця культура значною мірою спонсорувалася, а відтак і контролювалася державою [22] Протягом більшої частини XVIII століття уряд утримував монополію на видавничу справу. Академічні верстати друкували світську літературу, тоді як православна церква мала власні потужності. Хоча вони й мали певну автономію, все ж були частиною державної структури. Приватні друкарські верстати були дозволені в Росії декретом Єкатєріни лише 1783 року, але держава продовжувала здійснювати контроль над видавничою справою за допомогою цензури (Gary Marker, Publishing, Printing, and the Origins of Intellectual Life in Russia, 1700 — 1800 [Princeton, N. J.: Princeton Univ. Press, 1985]). У деяких випадках держава навіть нав’язувала споживання культури. Намагаючись продати нереалізовані книжки, держава наказувала всім державним чиновникам витрачати п’ять або шість рублів за кожну зароблену сотню рублів з їхньої зарплатні (Paul N. Miliukov, Ideologies in Conflict , pt. 2, trans. and ed. Joseph Wieczynski [Gulf Breeze, Fla.: Academic International Press, 1975], 147). . Велика частина культурного продукту обслуговувала імперську державу, підтримуючи її ідеологію та формуючи її образ. Добрим доказом цього у XVIII столітті є багата традиція од, що уславлювали правителів. На відміну від більшості національних літератур, у яких народна культура проходить через низькі, пародійні жанри, російська література в модерній Росії почала творитись у високих жанрах оплачуваними державними службовцями [23] У XVIII столітті більш наближена до розмовної форма російської мови витіснила церковнослов’янську — книжну та пишномовну мову давнішої, переважно церковної культури. Але тільки завдяки новаторським зусиллям Карамзіна на зламі століття російська літературна мова наблизилася-таки до писемної версії розмовної мови, яка сформувалася на основі елітарної салонної культури. Імператорська Академія наук відіграла важливу роль у стандартизації російської мови. . Царі пильнували розвиток російської культури, виступаючи в ролі її спонсорів і цензорів.