Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

В оцінці самого себе можна припуститися двох протилежних помилок: можна себе переоцінити або недооцінити. Якщо ми, неправильно оцінивши себе, поставимо поперечину зависоко, то страждатимемо, коли нам не вдасться її доскочити; але коли наша поперечина занизька, це теж прикро – адже відомо, що ми могли б стрибнути й вище. Вже з цього протиставлення двох хибних оцінок випливає проста мудрість: для того, щоб жити, людина потребує правди. Правди про себе саму і про світ, у якому випало жити. Хто не шукає правди, той програє. Всієї правди не відкриє ніхто, але навіть побіжному погляду видно, що одні ближче підійшли до правди про себе, інші лишаються на віддалі. І тому я знову, наче до рефрену, вертаюся до своєї приказки про молодість. Молодість – найгірша пора в житті, бо саме тоді нам найважче збагнути, які ж ми насправді. І якщо, читаючи цю книжку, ви замислитесь над тим, хто ви і чи почуваєтеся хоча б близькими до того, що заведено називати щастям, то я відчую, що таки варто мені було записати все це… все те, що лишилося в моїй пам’яті від різноманітних зустрічей із людьми.

Інколи я чую вислів, буцімто щастя в житті людини – не що інше, як сума відчутих нею задоволень. Що ж, формулювання не найгірше, у філософському стилі, – хоча, як на мене, надто воно легковажне й оманливе. Молодь ту саму думку висловлює простіше: задоволення – це єдине, що в житті насправді має сенс, і робити варто лишень те, що примножує нам хвилини задоволення.

Я з цим погодитись не можу, хоча й не збираюся заперечувати, що задоволення – явище, якого ми всі шалено бажаємо. Нема причин уникати його. Щоправда, задоволення бувають різними. Приємно підкорювати засніжені гірські вершини, перемагати себе, виконувати почесні обов’язки, отримувати заслужені нагороди. Сексуальна насолода теж є благом, благом є й витончений смак страви чи напою, особливо якщо алкоголь, уміщений в ньому, покращує наше самопочуття. Тоді чом же задоволення не може бути благом абсолютним? Гадаю, тому, що більшим від нього благом є свобода. Задоволення небезпечне тим, що легко стати його заручником; ми стаємо залежними від успіху, стаємо залежними від чуттєвих насолод. Ми втрачаємо свободу керувати самими собою. Людина, яка не може жити без задоволення, не є вільною, а отже, не є й щасливою. Крім того, з її поля зору зникають більш важливі цінності.

Крайнім прикладом життя заради задоволення є наркоманія. Наркотики, введені в наш організм, дають нам неймовірно сильні відчуття, які майже дорівнюють найбільшим духовним досягненням і тілесним насолодам. Якщо за найвищу життєву цінність визнати задоволення, в нас не буде причин відмовляти собі в наркотиках. Факт, що вони прирікають нас на ранню смерть, не матиме значення. Заради повсякчасного задоволення ми можемо погодитися на відносно коротке життя, тим паче що наркотичне сп’яніння може вплинути на наше суб’єктивне відчуття часу і розтягнути його для нас так, що мить перетвориться ледь не на вічність. Тоді чому ж ми вважаємо наркотики злом? Ну справді, чому?

Якийсь інстинкт каже нам, що життя в ненастанному наркотичному сп’янінні – не життя, а омана. Але хіба зобов’язана людина жити виключно правдою? Знов інтуїтивний здогад підказує мені: так, жити ми повинні з повагою до реальності. Але звідки він, цей здогад, з якого джерела походить і що означає? І чи так уже бездоганно ми цієї вказівки дотримуємося, коли страждальцеві, що конає в муках, забезпечуємо крапельницю з морфієм?

Роздуми про наркотики неминуче ведуть до іншого питання: чи має людина право розпоряджатися своїм життям? Секуляризований світ не засуджує самогубства – то чому ж він мав би забороняти наркоманові вбивати себе повільно? Пристаючи виключно на гуманістичні засновки, ми можемо сказати щось про потребу індивідів (а отже, й людства в цілому) у біологічному виживанні; але ж ми знаємо, що наша планета може обходитися й без людей. Віряни, виховані у християнській традиції, говорять у цьому випадку про природне право, тобто спільні для всіх людей інтуїтивні переконання. Інші, кому ця традиція чужа, сумніваються, чи існує те природне право взагалі. У природничо-науковій, дарвіністській парадигмі мислення є поняття інстинкту, ба навіть наказу збереження виду, захисту власних генів. Можливо, треба вдатися до цього арґументу, щоб раціонально пояснити, чому втеча в галюцинації й повільна смерть організму, викликані постійною присутністю в ньому певних хімічних речовин, є злом. У риториці католицької церкви, зокрема у промовах Івана Павла ІІ, часто подибується згадка про цивілізацію життя, яка рахується з дійсністю, та цивілізацію смерті. Бачачи фізичну і духовну деґрадацію наркоманів, ми можемо на власні очі пересвідчитися, що наркотики – це омана і смерть. А отже, потрібно детальніше зупинитися на омані й замислитись, чи дійсно Істина, Добро і Краса з тріади Аристотеля являють собою абсолютні цінності, – хоча малоймовірно, що ми з нашим людським зором коли-небудь доступимося якогось із цих трьох недосяжних ідеалів.