Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Щастя, як і істини, вповні досягти неможливо: воно не може бути абсолютним, як не може й тривати вічно. Щастя можна лише прагнути і наближатися до нього. Саме цьому й мають служити всі зусилля нашого духу. І якщо я в своїх зусиллях можу принести комусь користь, ділячись своїм способом мислення і світовідчування, – я вважатиму, що наблизився до успіху.

Повного успіху теж не існує. І слава Богу, – бо що б ми тоді робили, досягнувши його? Завмерли? Адже успіх – штука недовга, а отже, й недосконала. Я часто думаю про людей, успіх яких може бути наочно виміряний: це науковці, що здійснюють великі відкриття, спортсмени, що б’ють рекорди, підприємці, що примножують свої статки, та, зрештою, митці, до яких належу я сам. Що об’єднує всіх цих людей, які женуться за успіхом? На мою думку, усвідомлення неможливості повної, абсолютної зреалізованості. Ніхто ніколи не досягне геть усього, чого прагне. А якщо досягне – це лише означатиме, що він занизько поставив собі поперечину.

Мені б не хотілося задовго розводитися про те, як успіх співвідноситься зі щастям. До речі, в молодості я схвильовано читав книжку професора Владислава Татаркевича [2] Владислав Татаркевич (1886–1980) – польський філософ, історик філософії, історик мистецтв, дослідник естетики та етики. Його праця, про яку згадує Кшиштоф Зануссі, так і називається – «Про щастя» (1947). про щастя. З маси розмаїтих визначень щастя, поданих у тій книжці, на сторінках її виріс цілий путівник, ясний і зрозумілий; і хоч сьогодні я вже половини тих визначень не пам’ятаю, та все одно ніколи не наважуся говорити про щастя як про щось однозначне і очевидне.

Доволі часто мені зустрічаються тривіальні погляди на те, що мало б бути найважливішим для кожної людини. Як жити, щоб досягти стану, який я вважаю найдовершенішим з усіх можливих станів, доступних мені? Вище я вже навів одну пораду: шукати ладу в хаосі, порядку в бедламі. Чи є ця порада універсальною? Не знаю. В цю мить, коли я замислююся над цим, це спостереження здається мені непохитно правильним. Лад і порядок. Єдність думок, почуттів і дій – ось та умова, що збільшує наші шанси прожити хоча б відносно вдале життя. Вдале – себто щасливе.

І я ще раз запитую: чи кожне людське життя має шанс бути прожитим вдало? Нема жодної раціональної відповіді на це, і дослідженням ця тема також не піддається. Спостерігаючи за життям, ми неозброєним оком бачимо, що чимало людських доль здаються невдалими (вертаюся до мотиву «стоптаних капців»). Чи вони й справді невдалі? В якому розумінні? Якщо, наприклад, послатися на суб’єктивні оцінки, на тих багатьох людей, що невдоволені своїм життям, то ми опинимося на слизькому. Що, коли ці люди помиляються? Називають своє життя невдалим, тоді як кращим воно бути й не могло, бо не було на те підстав… Може, їхні очікування були зависокими? Які очікування? Від себе чи від долі? Той, хто думає, що йому належалося щось, чого він не отримав, має рацію чи помиляється? Хто його впевнив, буцімто йому щось належиться?… А про себе самого що можна сказати? Про очікування від самого себе? Якщо хтось дістав у ґенетичний спадок короткі ноги та присадкувату фігуру, а хотів би бути високим і струнким, то співчувати йому важко, бо, врешті-решт, ця його забаганка геть необґрунтована. А той, хто народився недужим і кволим, чи має право все життя плекати образу на світ (чи пак на Творця, якщо в Нього вірує)? Чи можливо зійтися на тому, що кожен із нас народжується з певним потенціалом можливостей – фізичних і духовних, інтелектуальних, емоційних тощо? Кожна людина по-своєму озброєна для життя, і, щоб оцінювати свою зреалізованість (чи незреалізованість) тверезо, мусить усвідомити, що рівень її досягнень співвідноситься з її можливостями. Щоб зрозуміти, багато ти досяг чи мало, зваж на те, яким ти народжений.

Є негарне прислів’я: «як на горбатого ти ще прямий». Ще жорстокіший жарт оповідає в одному зі своїх фільмів Вуді Аллен. До психотерапевта (психотерапевти – улюблені персонажі Аллена) приходить пацієнт і скаржиться, що страждає на комплекс меншовартості. Психотерапевт, провівши з ним цілу серію вдумливих розмов, нарешті каже: «Маю для вас добру новину. Ви не маєте комплексу меншовартості. Ви й справді гірший за інших». Люди, що не вдовольняються своїм життям, бо хотіли б мати інше, – просто нерозумні, й мені навіть важко їм співчувати. Тут пригадується ще один анекдот – про арабського шейха, що сидить сумний у своєму гаремі, в колі дружин-красунь. «Про що ти мрієш? – запитує його одна з них. – У твоєму гаремі є жінки на будь-який смак, красуні, яких тільки породила земля». А сумний шейх відказує: «Я мрію про який-небудь інший гарем!». Важко співчувати шейхові й важко допомогти комусь, хто не вміє точно сформулювати своїх бажань.