Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Крім того, треба глибше поміркувати й про смерть. Мені до рук потрапив текст албанського письменника-дисидента, який згадує, як у роки диктатури він сидів у в’язниці зі священиком на ім’я Франко, котрого спершу засудили до страти, а згодом помилували і замінили смертний вирок двадцятип’ятирічним ув’язненням. Автор, сам атеїст, здивувався, що священик, бувши людиною, авжеж, віруючою, визнав себе шпигуном на користь Ватикану, щоб таким чином уникнути страти, до якої був засуджений. Письменник питає священика: «Ти ж віриш у Бога, в загробне життя і в рай, до якого ти потрапиш, – чому ж ти підписав брехливе звинувачення? Хіба страта не стала б для тебе найкоротшим шляхом до раю?» – Священик відповів: «Але ж і Христос незадовго до розп’яття молився в Саду Гетсиманськім своєму Отцю, щоб той увільнив його від страждань на хресті». Отець Франко Ілія пережив ув’язнення, згодом у сані архієпископа став душпастирем усіх католиків Албанії і виконував ці обов’язки аж до своєї смерті у 1997 році. Пам’ятаю, колись я з ним побіжно познайомився. Тоді я ще не знав про розмову, що відбулася між ним та Фатосом Любоньєю, [3] Фатос Любонья (нар. 1951 р.) – албанський письменник, політв’язень, борець за права людини. та навіть якби й знав – не наважився б священика ні про що питати.

Згадка про християнина, який хотів уникнути смерті, прикликає на пам’ять ісламських терористів-смертників, які скоюють замахи на невірних і демонструють здатність заради віри пожертвувати й власним життям. Після терористичного акту в Нью-Йорку американський президент назвав цей вчинок боягузливим. Гадаю, він помилявся. Віддати життя в ім’я якоїсь справи – не боягузтво, хоча ми, як потенційні жертви такої атаки, відчуваємо огиду до терориста-самогубці, який гине лише задля того, щоб знищити якнайбільше членів іншого племені чи людей іншого віровизнання. Легко засудити такі теракти з моральної точки зору, але варто пильніше придивитися до людей, які, здавалося б, не замислюючись розкидаються власним життям. Чи відрізняються вони від отця Кольбе, [4] Максиміліан Марія Кольбе (1894–1941) – польський релігійний діяч, мученик і святий католицької церкви. У 1941 році, потрапивши до Авшвіца, добровільно погодився вмерти голодною смертю замість іншого в’язня, Францішека Ґайовнічека, який потрапив у десятку приречених на смерть (таким чином керівництво табору збиралося покарати в’язнів за втечу одного з них). Канонізований 1982 року Папою Іваном Павлом ІІ. Далі в цій книжці Кшиштоф Зануссі докладніше торкається особи Кольбе. який віддав своє життя за іншу людину? Чи праві ми, припускаючи, що свідомість їхня недосконала, що нема в них ні людинолюбства, ні повноти віри, оскільки вони є фанатиками? Тут виникає необхідність замислитися над тим, що5 ми інтуїтивно звемо повнотою життя, досконалою свідомістю, довершеним людинолюбством. І тоді ми натрапимо на думку: віра од віри різниться. Пам’ятаючи про це, ми повинні уникати спокуси судити інших, а от себе судити мусимо. Це все дуже непросто, і я не певен, чи зумію допомогти вам бодай зрозуміти цю проблему – адже розв’язати її повністю, далебі, неможливо.

«Я народився…» Так починається будь-яка біографія, хоча інформація це надлишкова (мовлячи по-вченому, редундантна): адже, коли вже я це пишу, це значить, що я живу, а якщо живу, то мусив же я колись народитись.

Народився я за три місяці до початку війни. Було це так давно, що нині вже доводиться уточнювати: Другої світової війни, а не корейської чи балканської. А от коли я кажу про це в Росії, то можу не уточнювати: для мешканців колишнього Радянського Союзу війна розпочалася 1941 року, і війна це була ніяка не світова, а «вітчизняна», – себто не було жодних союзників, не було західного фронту і програми лендлізу. Місце народження накидає людині певну перспективу історії. Чи існує в питаннях історії єдина об’єктивна істина? Нещодавно посол Російської Федерації під час публічної зустрічі Польсько-російського форуму громадянського діалогу переконано заявив, що поляки та росіяни ніколи не дійдуть згоди у поглядах на історію. Гадаю, посол висловлювався в дусі постмодерністського релятивізму – тобто виходив з того, що істини не існує. Я хочу вірити у протилежне – що вона існує, хоча ніхто не має на неї монополії. Минули роки, перш ніж ми з німцями зблизили наші погляди на історію. Можливо, і з росіянами колись вийде?