Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Та мене водночас і щиро смішить, і щиро засмучує снобізм тих, хто намагається вивищитися, підкреслюючи своє шляхетське походження, спорідненість з аристократами, гріючись у промінні заслуг предків. Це реакція на постійний суспільний пресинґ у ПНР: тоді людям накидали думку, що традиція не має жодної ваги і треба викреслити її з пам’яті. Те саме діється за океаном. У Сполучених Штатах відшукувати своє коріння стало модним лише у 1960-х роках, причому й донині в американській ментальності всі ці речі не вкоренилися. Якщо чистильник взуття може стати мільйонером – про історію можна забути.

З мамою. 1941 р.

То про що ж усе-таки варто пам’ятати? Про те, що в собі ми носимо гени предків, що в чомусь ми на них схожі, що в родинах, бува, повторюються схожі рисунки доль, схожі конфіґурації почуттів – ніби стилістичні фіґури. Окидаючи оком життєписи наших двоюрідних дідів, ми раптом можемо виявити, що в цьому світі жили схожі з нами люди, що життєві вибори, які робили вони, подібні до тих, які стоять і перед нами. Варто знати, якими були наслідки їхніх рішень, знати, що їх губило, а що рятувало. Це знання може знадобитись і в нашому житті. Саме тому варто розпитувати своїх дідів, бабусь, тіток, дядьків, двоюрідних братів-сестер, як їм замолоду жилося, які сумніви їх терзали і як вони оцінюють зроблені колись вибори з перспективи всього життя. Скоріш за все, історії, почуті у відповідь, будуть почасти вигаданими, та якщо підходити до них із дещицею критицизму, то докопатися до істини цілком можливо.

Я сам з історій своїх предків скомпонував чимало сценаріїв, і мені байдужісінько, якою мірою ті історії, що дійшли до моїх вух, правдиві, а якою перекручені: головне – щоб вони були цікавими і щоб я міг з них зробити висновки. Була в мене (нібито) дуже вродлива, багата, а на додачу й вельми розумна кузина; відбувалося те все ще до Першої світової війни. Навколо неї крутився натовп чоловіків, яких приваблювала чи то краса її, чи то маєтність (а можливо, і перше, і друге). Вона ж, пречудово усвідомлюючи, що всі ці кавалери не рівня їй ні розумом, ні вдачею, проганяла їх усіх к лихій годині. В сім’ї подейкували: така собі зроду мужа не знайде. А вона таки знайшла. Одружилася з маловідомим поетом – чоловіком одухотвореним, шляхетним, байдужим до грошей. З ним вона могла ділитися своїм переживанням прекрасного, а це було для неї найважливішим. На жаль, невдовзі після весілля молодий поет помер від скоротечної форми сухот, і навколо скорботної вдови знову закружляли юрмиська шанувальників. Вона лише відмахувалася від них, наче від комарів. Та нарешті чаша переповнилася, й кузина дала згоду на повторне заміжжя. Після масштабної підготовки настав день весілля; у варшавському кафедральному соборі назбиралося повно вершків суспільства, й у всіх на очах під час церемонії наречена на запитання ксьондза, чи згодна вона взяти цього чоловіка за мужа, відповіла: «Ні».

Коли я писав сценарій до свого фільму «Контракт», мені згадалася ця леґенда, і я відтворив її в іншому, сучаснішому суспільному контексті. Й хоча тут я все обернув на жарт, надихнула мене на цей сюжетний поворот історія моєї кузини – кузини, якої я, на жаль, ніколи не знав особисто, бо померла вона ще до того, як я народився.

Тож, якщо буде на те ваша ласка, пропоную ознайомитися з фраґментом сценарію фільму «Контракт». Фільм час від часу крутять на різних телеканалах, і, здається, він знову набув актуальності, хоча йдеться в ньому про занепад середнього класу в ПНР. Пригадую, саме це колись обурило одного амбітного критика, який нині став дуже модним драматургом; це він свого часу написав на мене першу в моїй кар’єрі рецензію у стилі доносу. На щастя, то вже була доба першої «Солідарності» й влада мала інші проблеми – їй було не до мого фільму.

Грають: Тадеуш Ломніцький, Майя Коморовська, Маґда Ярош, Кшиштоф Кольберґер, Зофія Мрозовська, Леслі Карон, Беата Тишкевич, Ніна Андрич та інші.

Сцена приблизно в середині фільму, після тривалої підготовки до весілля. Йде вінчання в костелі. Цивільний шлюб уже взято.

Костел. Б’ють дзвони, палають свічки. Настрій піднесений. Серед гостей – учорашні свідки і пані Ольга з трьома танцівниками балету; друг нареченого; кільканадцять зовсім різних людей, зокрема Няня і добросерда бідна сусідка з оселі напроти. Врочисто лунає звук органа. На хорах співає екзальтована дама. Неуважний ксьондз плутає картки з іменами. І ось лунає сакраментальне запитання: