Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Був у мене й ще один пов’язаний з цим епізод. Колись я публічно – у ЗМІ – зізнався, що, хоч я й чую іноді похвали, та все ж не люблю своєї манери говорити, сам відчуваю цю штучність, що криється за старанністю, і знаю, що деколи це звучить претензійно. Коротше кажучи, сам я не люблю в собі того, за що мене часом хвалять. У 1990-ті роки відомий сатирик, пан Войцєх Манн, запросив мене на свою телепрограму й на очах у глядачів запитав, чи правда те, що мені не подобається моя манера говорити. Я відповів, що так і є. Тоді він припустив: може, в такому разі я волів би помовчати? Я кивнув. «То помовчмо», – запропонував він. І на якийсь час у студії запанувала тиша. Нарешті пан Манн поцікавився, чи добре мені мовчалося. «Чудово», – зізнався я, й на цьому моя участь у програмі була завершена. Мовчання – золото, як каже прислів’я; але точно не в засобах масової інформації! Жарт пана Манна був спрямований не проти мене, а проти мас-медіа. Без сумніву, це був зухвалий жарт. Пан Манн був тоді настільки популярним, що міг собі дозволити багато чого.

Кшиштоф Зануссі – студент другого курсу Лодзинської кіношколи. 1963 р.

Вертаючись до дитинства, хочу принагідно поставити кілька питань загального характеру, відповідей на які я сам не знаю й донині. Якою мірою дитинство визначає наше подальше життя? Чи, ввібравши щось ізмалку, ми потім довіку несемо в собі ці звички? Чи навпаки – ввійшовши в пору зрілості, робимо свої вибори, користуючись свободою, яку ця зрілість нам дає? Розхожа думка, насичена фройдистськими ремінісценціями, трактує нас як заручників дитинства. Чи ми такі, якими хоч-не-хоч бути мусимо? Чи такі, якими бути хочемо? Якою мірою людина вільна, а якою – напередзадана умовами? Дев’ятнадцяте століття мало говорило про напередзаданість; століття двадцяте, навпаки, дедалі менше говорило про свободу. Що принесе нам двадцять перше – століття, в якому ми дедалі глибше пізнаємо таємниці неврології та механізми, на яких базується наше психічне життя?

«Вік мій дитинний, вік мій невинний» – так принаймні описує дитинство Міцкевич. Я про своє нічого подібного сказати не можу. Йшла війна. Для дитячого погляду війна постає таким самим кошмаром, як і для дорослих очей, але дитина з її вразливістю фіксує в пам’яті інші елементи. Я написав кіносценарій, побудований навколо незвичайного епізоду, який міцно вкарбувався в мою пам’ять, хоча було мені заледве чотири роки. Це була історія про першу несправедливість, яку я спізнав у своєму свідомому житті.

Я на самоті грався на меблевому складі при дідовій майстерні. Дід на той час уже помер, мамині брати також, і саме на маму лягла вся відповідальність за родину (батько був далеко, здійснював будівельні чи дорожні роботи десь біля східного прикордоння Польщі). Торгівля меблями під час війни переживала занепад – хіба що зрідка щось купували фольксдойчі або корінні німці, які працювали в Польщі. Усі мамині родичі були діячами підпілля; саме через це й загинув мій дідусь і дядьки по матері. В мами до війни були подруги-єврейки. Одна з них задумала втекти з ґетто. Мама приготувала для неї сховок у приміщенні без вікон біля меблевого складу, в якому мені дозволяли гратися. Ясна річ, про ці таємні плани я нічогісінько не знав, тож, почувши якісь голоси за стіною, вирішив, що треба попередити маму.

Тут я наведу маленький фраґмент сценарію, який, утім, не пояснює, в чому саме полягала моя велика драма. У сховку перебували геть незнайомі мені євреї: мамина подруга під час утечі загинула, а перед смертю дала своїм товаришам адресу, де сподівалась переховуватися сама. На цій драмі я побудував сюжет фільму, який мені у 1980-ті роки замовило Бі-Бі-Сі. Проєкт не був зреалізований – на заваді стали якісь маловажливі причини: хтось вирішив, що тема Голокосту вийшла з моди, хоча зовсім скоро Спілберґ із великим успіхом зняв «Список Шіндлера». А мені залишився вже не потрібний сценарій, віддрукований у вигляді книжки. У ньому чітко відтворено мій спогад про втрату довіри до матері. Мати вперше розчарувала мене. Вчинила зі мною несправедливо. Не дала мені змоги довести мою правоту. Згодом, коли минули роки і війна була далеко позаду, я нагадав матері цю історію, а вона вперше попросила в мене вибачення. Вона сказала, що змушена була вчинити так, хоча вповні усвідомлювала, що кривдить мене, підриваючи мою дитячу довіру.