Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

У сценарії, дія якого розгортається в польському маєтку, оприявнюється мотив культури, яка єднає людей навіть попри війну. Культури, яка може й ошукувати: адже міжнаціональний конфлікт тягне за собою наслідки у моральній сфері. Той, хто погодився бути окупантом, уже не може бути другом.

Грають: Майя Коморовська і Матьє Кар’єр.

Ніч. Фрідріх (молодий офіцер вермахту) виходить надвір – запалити останню перед сном цигарку. В освітленому вікні флі ґ еля сидить Ельжбєта (шляхтянка, спадкоємиця маєтку) і грає на трохи розладнаному піаніно. Грає вона одну з прелюдій Шопена – оту, що звуть «дощовою»: сумну, задумливу. Фрідріх підходить до вікна. Ельжбєта грає не дуже вправно – видно, що вона давно не сідала за піаніно. Грає з пам’яті, на якійсь музичній фразі запинається, шукаючи потрібний акорд.

Фрідріх (упівголоса): Здається, до-дієз.

Ельжбєта здивовано зводить очі.

Фрідріх:Так мені пригадується (всміхається) . Колись я грав цю прелюдію: там соль, а потім до-дієз.

Ельжбєта (холодно): Дякую.

Фрідріх(галантно): Чи можу я попросити дозволу послухати ще? (Він стоїть, спершись на підвіконня біля частково прочиненого вікна.)

Ельжбєта:Дозволу? Авжеж, попросити ви можете, але навряд чи його дістанете.

Фрідріх:То ви не зробите мені такої ласки?

Ельжбєта:Я? Але ж просити ви мусите не мене. Ви не впізнали, що саме я грала?

Фрідріх:Це була одна з прелюдій.

Ельжбєта:Шопена. Ви мали б знати, що ваш земляк, генерал-губернатор Франк заборонив музику Шопена на території Генеральної губернії. Не можна ні грати, ні слухати. Бути не може, щоб ви цього не знали.

Фрідріх (розгублено): Певна річ, ідеться про публічне виконання.

Ельжбєта вибухає сардонічним сміхом.

Ельжбєта:Як же по-німецькому це звучить! Оця ваша заувага. Ви за освітою юрист?

Фрідріх:Ні.

Ельжбєта:Тоді ще гірше. Очевидно, воно в вас у крові, це особливе відчуття права, яке не заважає вам брати участь у крадіжці наших коней.

Фрідріх (обурено): То була реквізиція!

Ельжбєта:Я очікувала, що ви так скажете! Чим же вона відрізняється від грабунку?

Фрідріх:Польща програла війну!

Ельжбєта:Не війну! Кампанію. А війна досі триває, і ми з вами – по різні боки фронту. Що, мені зачинити вікно, щоб ви зрозуміли, що наша розмова недоречна?

Ельжбєта підводиться, готова виконати озвучену погрозу. Фрідріх віддає честь і вертається до палацу. За мить знову лунають звуки прелюдії. Впоравшись зі складним акордом, Ельжбєта грає – дедалі пристрасніше, неначе бажаючи викинути з себе весь гнів, викликаний розмовою.

Тут, можливо, слід дати коментар, який забігає в майбутнє. У моєму фільмі спогади дитинства були всього-на-всього далеким відлунням; актуальним для мене було дещо інше. Пишучи сценарій, я уявляв себе в ролі німця. Звучить парадоксально, але ж тоді я був капралом запасу військ Варшавського пакту, і під час навчань нам утовкмачували в голови, що ми будемо «визволяти Захід». Нам, полякам, мала випасти місія «визволяти» данців. Я знав іноземні мови, тож розумів, що потраплю до якогось штабу як перекладач; а в Данії у мене були друзі, тож я собі уявляв той реальний вибір, що постав би переді мною в разі війни: або скінчити самогубством, або змиритися з тим, що я буду – культурно і максимально делікатно – чинити насильство.

І ось іще postscriptum до postscriptum . «Нічні шляхи» багато разів показував німецький телеканал ARD . У Польщі ж фільм показали лише пісня падіння комунізму: до цього вважалося, що Федеративна Республіка Німеччина має зображуватися виключно як країна неспроможна засудити нацизм, а мій фільм – так мені сказали – таке уявлення руйнував.

У дев’яності роки я отримав несподіване запрошення до замку Оденталь, назва якого – з моєї примхи – фіґурує у фільмі. Господиня замку, княгиня Ірина цу Зайн-Вітґенштайн, хотіла в моїй присутності влаштувати для друзів показ цього фільму на проекторі з відеокасети. Я прибув на цей показ, не здогадуючись, що в першому ряду сидітиме син Йоахіма Ріббентропа, гітлерівського міністра закордонних справ, повішеного в Нюрнберґу. В моїй свідомості спливли чутки, буцімто син був свідком страти батька, а сама страта була особливо моторошною: американський доброволець, який зголосився бути катом, не мав відповідного досвіду, і з його провини стратенець довго задихався в зашморгу й не міг померти… Я так і не зрозумів (і досі не знаю), котрого саме з синів Ріббентропа я тоді зустрів. Знаю лишень, що цей чоловік багато разів публічно засуджував свого батька, і запрошення його на цей захід було актом глибоко продуманим. І попри все це – я не міг позбутися нав’язливої думки: в такому ось замку, в атмосфері високої культури, я собі можу вести вишукані розмови з людиною, чий батько як міністр зробив усе, щоб мене не було на світі.