Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Вона знову вибухає дурним, образливим сміхом і знову робить пасаж по всій клавіатурі. Батько раптовим рухом зачиняє піаніно – так, що Белла ледве встигає прибрати руки. На мить залягає тиша. Батько знову спокійно звертається до Марека.

Батько:Мої діти живуть безглуздо. Ось і Віт також…

Марек почувається зобов’язаним запротестувати.

Марек:Віт – блискучий фахівець, його надзвичайно цінують… вам про це, либонь, не відомо, але…

Віт (з досадою перериває Марека): Не старайся ти так…

Батько сумно киває і впадає в апатію. Сидить замислений, наче нетутешній. Белла це помічає і, користуючись хвилинною безкарністю, ніби маленька неслухняна дівчинка, знову тихенько розкриває піаніно і починає впівголоса читати, акомпаніюючи собі однією рукою.

Белла:Я прагну у вогонь, туди, де збляклі тіні, / У безмір небуття занурившись пречистий, / Спізнали благодать, що неприступна сущим; / о вічний дух вогню, лише в тобі спасіння. (Зосереджено дивиться на батька, та він не реа ґ ує – задумано розглядає люльку і мовчить. Белла, розчарована, обертається до Марека.) Ну, як тобі це подобається?

Марек:Я в таких речах нічого не тямлю.

Белла (не здається) : Ну, школу ж ти закінчив, то й скажи, що поет мав на увазі. Ось, наприклад: «о вічний дух вогню»… Це нелогічно, правда? Та в поетів по-різному буває. Як гадаєш, хто це написав? Байрон? Словацький? Шопенгауер? (Марека смішить цей зіставний ряд.) Орієнтальні мотиви: смерть і очищення… хто це може бути? (Батько зводить стомлені повіки. Белла дещо ніяковіє.) Ну ось, тату, він не знає, хто це написав.

Бачачи серйозне обличчя батька, Белла також серйознішає. Батько дивиться на неї так, наче отямився з летаргійного сну.

Батько:Це я написав.

Белла розуміє, що засмутила батька, та силкується й далі жартувати.

Белла:Врешті-решт, соромитись нема чого…

Я процитував досить довгий фраґмент сценарію, бо він, сподіваюся, добре ілюструє те, що я виніс зі свого дитинства: пам’ять про якийсь далекий світ, де все було влаштоване інакше. Мій батько був підприємцем і до війни трохи схилявся до лівих поглядів, зокрема мав почуття відповідальності за своїх робітників (одного з них він власним коштом вивчив на інженера, і після війни вони стали колеґами). Однак до комунізму він завжди ставився вороже, оскільки вважав, що ця система служить чиновникам, а не робітникам і селянам. До того ж був він доволі запальний і казав уголос те, що думав, а за це в першій половині 1950-х років доволі часто потрапляв під арешт. Зазвичай його затримували лише на кілька днів; одного разу він просидів кілька місяців – за якісь там зловживання на будівництві, за що йому врешті-решт навіть не пред’явили обвинувачення. Я тоді вже був студентом; пригадую, як я відвідував його у в’язниці на Мокотові. Мені запам’яталася тодішня батькова безпорадність. За ґратами він розгубив увесь свій авторитет, став беззахисним і смиренним; я співчував йому, але в глибині душі почувався розчарованим. Удома батька називали левом – нібито за буйну шевелюру, але насправді за те, що був він владний, наче цар звірів; у тюрмі ж він був жалюгідним, немовби лев у клітці.

Ян Новіцький, Кшиштоф Зануссі та Ян Кречмар на зйомках фільму «Родинне життя». 1970 р.

Сьогоднішній читач не зрозуміє, як у 1950-ті роки можна було потрапити під арешт і чому могли затримати інженера середніх літ, який працював на державному будівництві. В моїй пам’яті лишилася історія про візит делеґації радянських будівельників. Було це взимку, і коли бетонували перекриття, свіжий бетон прикривали циновками, бо температура стояла близька до нуля. Радянські фахівці похвалилися, що в них є цемент, який зв’язує матеріали навіть у мороз. Надміру запопадливі поляки зробили з цього висновок, що солом’яні циновки треба з бетону поскидати, бо це ознака відсталості. Мій батько послав усе товариство під три чорти, прогнав з будівництва гостей – а ввечері його заарештували. З цього епізоду я виніс урок, що спонтанних реакцій собі дозволяти не можна, – і досі намагаюся тлумити в собі будь-які інстинктивні порухи. Жодна людина не відшукає в мені сліду генів моїх італійських предків. До речі, про спонтанність я часто сперечаюся зі своїми студентами, що сприймають спонтанність як протилежність лицемірству, штучності, нещирості – словом, для них це абсолютна чеснота. А я – через свій дух сперечання – кажу, що спонтанність, тобто стихійна безпосередність, оприявнює в людині все інстинктивне, себто тваринне. А хіба наші інстинкти – це щось добре? Виявом чого вони є – духу чи лише жадоби виживання? Спостерігаючи за немовлятами, я бачу, як вони спонтанно борються за свої інтереси, геть не дбаючи про інших, як одбирають чужі іграшки і верещать, коли ми хочемо відібрати щось у них.