Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Сьогодні я часто чую від росіян нарікання щодо невдячності поляків: мовляв, російські солдати віддавали життя за свободу Польщі, а нині польське населення паплюжить їхні пам’ятники та могили. На це я відповідаю, що, коли в нас і трапляються такі інциденти, «невідомі зловмисники» найчастіше не надто схожі на місцеве населення; а нація, що ось уже тисячу років сповідує християнство, повагу до смерті зберігає (втім, здається, доля німецьких цвинтарів на так званих Повернених землях [12] Повернені землі (Ziemie Odzyskane) – термін, що ввійшов у вжиток після Другої світової війни і позначає західні та північні землі сучасної Польщі, які перейшли під польську юрисдикцію згідно з ухвалами Потсдамської конференції (1945). наштовхує на протилежний висновок). Однак питання викликає сам термін «визволення». Справедливість велить розрізняти німецько-гітлерівську окупацію і режим у ПНР. Німцям потрібен був наш Lebensraum , [13] Життєвий простір (нім.). у планах вони мали повне винищення польського населення. Совєти не збиралися нас винищувати – лише поневолити. Сьогодні, коли росіяни так ображено дорікають нам за невдячність, я запитую: чи згодні вони з тезою, що країни так званої народної демократії, вони ж «радянські сателіти», цілком суверенними не були (хоча дещицю суверенності, на відміну від балтійських країн чи України, все-таки мали)? З цим розважливі росіяни сьогодні погоджуються без протесту. Але ж «напівсуверенність» – те саме, що напівокупація! Та з цим вони вже не згодні.

Сцени входу совєтських військ до Кракова я відтворив у фільмі «З далекої країни». Знімався він узимку 1981 року, коли на кордоні з боку України стояли совєтські дивізії, готові поспішати на допомогу нашій комуністичній владі; про пригоди, пов’язані зі зйомками військових угруповань на Краківському Ринку, я згодом зняв епізод у фільмі-попурі «Солідарність, Солідарність».

…Настав час мені йти до школи. Варшава – в руїнах. Наша контора – помешкання на Єрусалимських Алеях – дивом заціліла, хоча вокзал навпроти був висаджений у повітря. Поблизу, на розі Новоґродської та вулиці Емілії Плятер, була приватна школа Войцєха Ґурського; [14] Войцєх Ґурський (1849–1935) – польський педагог, засновник відомої середньої школи у Варшаві, яка й після його смерті носила його ім’я. туди я й потрапив. Мене відразу перевели до другого класу, бо в першому я нудьгував. Школа мала й початкові класи, й середні, і я закінчив у ній усі одинадцять класів. Атестат зрілості я отримав 1955 року, маючи лише п’ятнадцять повних літ, що дає підстави зарахувати мене до категорії дітей із раннім розвитком. Це звучить як привід для гордощів, та насправді це означає, що в мене вкрадено дитинство. Як і багато моїх ровесників, я був таким собі «старим малюком».

Під час зйомок фільму «Структура кристала». 1968 р.

Відчуття втрат, зазнаних під час війни, лише поглибилося в мені у роки сталінщини. Про це я спробував розповісти у фільмі «Галоп». Я зняв його вже в епоху вільної Польщі; насправді сценарій почав виникати одразу після «Структури кристала», але тоді, написавши половину, я збагнув, що в ґомулківській Польщі [15] Владислав Ґомулка (1905–1982) – генеральний секретар Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії (польського аналогу КПРС) у 1956–1970 рр. Був відомий насаджуванням радянських порядків. мені ніхто не дасть цього зняти. Вже у вільній Польщі я вирішив перечекати першу хвилю осмислення недавнього минулого: адже моя історія була не надто серйозною. Якщо порівнювати з переслідуваннями людей наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років, моя шкільна історія була всього-на-всього дрібним епізодом; так її й сприйняли мої колеґи, члени журі на Ґдинському кінофестивалі, не присудивши того року головної премії нікому з причини «відсутності серйозних кандидатів». Я вдовольнився другою премією, хоча тепер, з перспективи часу, їхні претензії до фільму здаються мені звичайною малодушністю. Зазвичай люди мистецтва нелегко прощають обра5зи, пов’язані з ураженим честолюбством та професійною гордістю; але найпростіші вимоги душевної гігієни велять позбуватися гірких думок. Мені й досі прикро через те, що недооцінили «Галоп» (а згодом і фільм «Персона нон ґрата», а зовсім недавно – «Чужорідне тіло»); але, з іншого боку, я не повинен забувати, що в моєму домі є велика полиця з нагородами, тож не варто марудити, що їх, мовляв, могло бути й більше.