Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Якуб:Облиш, я більше не буду…

Ярек щосили б’є Якуба, після чого хапає його за карк і занурює його голову в бочку з водою. Якуб починає задихатися. Це вже бійка не на жарт. Якуб похлинається водою, й коли Ярек його на мить випускає на повітря, він випльовує всю цю воду Ярекові в обличчя. Ярек знову занурює його голову у воду; Якуб перестає захищатися. Коли Ярек витягає його з води, він давиться, випльовує пісок і зогниле листя, що плавало в бочці. Безсило падає на землю. Ярек, не менш утомлений, сідає біля нього. Якийсь час вони мовчать, тяжко відсапуючись.

Якуб (насилу говорить): Ось бачиш… Бачиш, нарешті в тобі прокинулася тварина. (Задоволено сміється.)

Ярек (через хвилину збагнув, що 5 Якуб має на увазі. Говорить уривчастим голосом): Якби прокинулася, тебе б уже серед живих не було.

Якуб на мить замислюється.

Якуб (тихо, ніби сам до себе): Хтозна, може, для мене так було б краще…

Якуб сидить безсилий, безкінечно сумний, з нього збігає вода. Коло нього Ярек тремтить від холоду. Накрапає дощ. Обидва невидющими поглядами втупилися кудись поперед себе, в очеретиння, де ховаються річкові птахи. А птахи дивляться на них, вигинаючи шиї. Поволі дніє.

Незламний стереотип велить пригадувати часи дитинства виключно як безтурботні та радісні. Та це не мій випадок. Як воєнні літа, так і роки мого шкільного навчання ані радісними, ані безтурботними не були. Я згадую їх як найгірший період свого життя. Звідси й усі мої жарти про те, що молодість жахлива, але, на щастя, швидко закінчується.

Кінець війни ми пережили у Кракові – саме туди закинула нас доля, коли після повстання ми евакуювалися з Варшави. З того часу мені лишився один спогад, дуже «кінематографічний», хоча для мене, по суті, позбавлений великого значення. Дорога з перехідного табору, що в Урсусі під Варшавою, кудись у невідоме. Везли нас у стерпних умовах – у напхом напханому пасажирському потягу. Згодом, уже після війни, від одного з наших зацілілих попутників я довідався, що потяг прямував до Освєнціма. Моя мати, наділена непомильною інтуїцією, вирішила, що нам час рятуватися, а для цього слід було вистрибнути з потяга. Лише тепер, пишучи про це через багато років, я усвідомлюю, наскільки швидким мусило бути це рішення. З Урсуса до Прушкова – всього-на-всього кілька, щонайбільше кільканадцять хвилин їзди; потяг їхав досить повільно, але на дахах сиділи баншутці [11] Баншутц (Bahnschutz) – німецький військовий підрозділ часів Другої світової війни, основна мета якого – охорона залізничних шляхів. Тут – службовці цього підрозділу. – немолоді, з останньої мобілізації, вермахтівці. Мати вирішила: коли потяг сповільнить рух, вона спершу виштовхне мене, а тоді вистрибне й сама. Сказала вона мені про це досить нечітко і звеліла загорнутися в ковдру, яку ми везли з собою і яка була дуже важливою частиною багажу. Пригадую, що я впав на перон, трохи оддалік упала моя мама, і ми зірвалися зі своїх місць, бо баншутці стріляли наосліп із даху потяга, що віддалявся. Наступної ж хвилини ми вже опинилися на території лікарні для психічнохворих у східному Прушкові; лікарня звалася Творки.

Перипетії, пережиті нами в цій лікарні, мали своє продовження. Сценарій фільму «Якщо ти десь є…» я написав, базуючись на розповіді директора Творок, професора Качановського, про пацієнтку, яка через хворобу здеґрадувала до рівня тварини. Вийшло так, що з професором я знайомився двічі: тоді, коли ми переховувалися в його лікарні від німців, та тридцятьма десь роками пізніше, під час зйомок «Ілюмінації», на яких він був консультантом.

Ще один спогад із кінця війни: трупи німецьких солдатів лежать безпосередньо на бульварах. Коли я побачив їх уперше, на них були мундири та черевики. Наступного дня вони вже були посмертно пограбовані. Мене, дитину, це пограбування схвилювало дужче, ніж сама їхня смерть. Пам’ятаю вхід Українського фронту до Кракова і перші дні ейфорії, за якими швидко прийшли тривожні вісті – я чув їх удома за столом: про арешти, про чиїсь зникнення… Пригадую погоню на Кармелітській – як у гостроcюжетних бойовиках (тоді я ще не бачив жодного бойовика): російський «газик» переслідував якусь цивільну автівку, і вона розбилася на повороті. Не знаю, чи вижив водій. Мати прикрила мені очі.

Під час зйомок дипломного фільму «Смерть провінціала». 1966 р.