Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Директорка (до тітки) : Далі нам нема про що розмовляти. Не знаю, який вихід вам, товаришко, підкаже ваше партійне сумління. Я не бачу в Губерта шансів продовжувати навчання. Гадаю, найкраще йому здобути якийсь фах, вистачить з нього й початкової освіти. Сьомий клас він закінчить заочно, і, може, робітничий клас навчить його всього того, чого не навчила школа.

До школи я все ж таки повернувся. У фільмі – завдяки тому, що вдалося роздобути протекцію всесильного міністра безпеки. У житті допомогла інша протекція, отримана завдяки тому, що моя мати під час війни врятувала кількох людей з ґетто. Хтось із них, хоча сам уже мешкав в Ізраїлі, через свої знайомства в Польщі допоміг мені повернутися до школи. Так я уник ремісничого училища, хоча якийсь короткий час у ньому таки провчився. Відтоді я пам’ятав: мушу докласти всіх зусиль, щоб здобути атестат зрілості й вступити до вишу.

У зацитованому фраґменті сценарію фіґурує кузен Ксаверій, який влаштувався водієм бульдозера, щоб таким чином ошукати приймальну комісію вишу. Чи всі сьогодні пам’ятають, що тоді діяв так званий numerus clausus ? [18] Numerus clausus (досл. лат. «закрите число») – принцип, за яким із політичних або суто практичних причин обмежувалося число студентів вищих навчальних закладів. Для кожного факультету вишу визначалася кількість місць; треба було скласти вступний іспит, але бувало, що іспит хтось складав, а його не зараховували – «через нестачу місць», як писали у списку проекзаменованих. Насправді ж досить часто на перешкоді ставало «неправильне» соціальне походження. Старшому братові моєї дружини шість разів відмовляли в зарахуванні, незважаючи на успішно складені іспити, – а все через його прізвище, прізвище з історією. Numerus clausus мав свій політичний сенс: якби суспільство стало надто освіченим, у ньому могли б з’явитися настрої розчарування – адже економіка кульгала, тож країна не потребувала стількох освічених людей.

На зйомках фільму «Структура кристала». 1968 р.

І тут уже виникає питання: навіщо потрібна вища освіта і до чого тут декласація? Хто може почуватися здекласованим? Таксист, який навчається на філософському факультеті, відчуває це як підвищення свого суспільного статусу, а філософ, працюючи таксистом задля прожитку, почувається приниженим; чи справедливо це? У сталінські часи багато хто з колишніх маєтних власників та інтелектуалів брався за найбруднішу роботу. Я знав літнього чоловіка, за плечима якого було кілька факультетів, – у 1950-ті роки йому дозволили працювати лише сторожем. Ночами він обходив завод із дубцем у руках, лякаючи злодіїв, а в перервах читав у своїй сторожці Платона в ориґіналі. Ким був він у той час? Інтелектуалом, який збагачував своє життя завдяки читанню Платона? Це, по суті, питання про ідентичність: ким був цей чоловік на посаді сторожа? Був собою. Ставав собою, коли читав Платона. Але чи кожен так зможе? Страх перед утратою суспільного становища – тобто перед тією ж таки декласацією – для багатьох людей мого покоління був страхом утратити власну ідентичність. Якщо я тривалий час працюватиму водієм бульдозера, я і в душі своїй стану звичайним чолов’ягою з будівництва, приреченим на певну тривіальність думок і на нудьгу. Говоритиму я ні про що, і думки мої будуть позбавлені сенсу. Натомість якщо переді мною щоденно поставатимуть глибокі питання, то я, якою б пустопорожньою людиною не був, маю шанс вирости над собою, розширити свій кругозір. Кажуть: хто хоче, той і може, – та як тут могти, коли вся наша реальна ситуація штовхає нас на дно? Багато років я спостерігаю за різними долями і знаю, що людський дух інколи зрушує гори, але частіше, навпаки, гора підминає під себе людину. Звідси й мій страх – страх опинитися в такому життєвому становищі, в якому обставини мене розчавлять.

Дитинство і юність, прожиті в епоху насильства, залишили в мені відчуття життя як пригоди досить небезпечної, в якій легко програти. У фільмі «Галоп» я з драматургічною метою «переніс» свого батька за кордон (насправді він був у Польщі, та мені часто його бракувало: він або багато працював, або перебував під черговим арештом). Наведу уривок зі сценарію, де виявлено всю заплутаність тодішньої дійсності: з одного боку, дозволялося мати контакти із закордонням, з іншого – за ці контакти можна було наразитися на репресії. Наприклад, телефонувати до якоїсь із країн «ворожого імперіалістичного Заходу» було дозволено, але ризиковано. Доводилося брехати, буцім тобі потрібно зв’язатися з соціалістичною Прагою. (Тітка, яка знала багато мов, працювала на пошті телефоністкою.) І тут-таки в моїй історії з’являється мотив відступництва: щоб утаїти, що я був міністрантом, [19] Міністрант – у католицькій церкві – людина, яка під час служби допомагає ксьондзові виконувати літургійні дії. я сховав і речовий доказ цього – світлину. Я зрікся віри, а ксьондз мене за це ледь не похвалив: дрібна брехня чи замовчування прощаються, якщо до них удалися перед обличчям насильства. Цей вчинок не був похвальним, але його виправдовувала мета – вистояти, не дозволити себе знищити, викинути за межі суспільства, здекласувати.