Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Виступаючи перед публікою, я часто вдаюся до різноманітних приказок, якими можна прикрасити ту чи іншу розповідь. Я сам кепкую з цього в діалогах фільму «Персона нон ґрата», де двоє дипломатів указують один одному на підозріле походження bons mots – ефектних примовок, що їх підказують їм фахівці-спічрайтери. Пишучи для вас, я з сумом думаю, що й мені знадобився б такий підказувач. Утім, тоді довелося б його брати у співавтори книжки.

Ще один ліричний відступ: а що поганого було б у такому співавторстві, якби завдяки йому книжка стала кращою, принаймні більш захопливою? Чи для вас, читачів, і справді важливо під час читання розмовляти виключно зі мною як із єдиним автором, який бере на себе тягар особистої відповідальності за кожне написане слово? Ще недавно ніхто не ставив питання таким чином; але нині навіть книжки пишуться колективно, і часто автор є лише співавтором. Замислюючись над тим, добре це чи погано, ми виходимо на ціле коло питань: якщо книжка – це завжди зустріч, то якою має бути ця зустріч? Дійсно важливо, щоб це була зустріч людини з людиною віч-на-віч, – чи достатньо й колективної зустрічі? У добу Інтернету часто має значення анонімність контакту; це нагадує розмови у потягу, де найлегше відкрити душу перед випадковим попутником, який запевне вийде на якійсь іншій станції, раніш од вас.

Та я захопився ліричними відступами – а вихідним пунктом для них було не що інше, як моя роль динозавра. Цю роль можна трактувати метафорично. Я пам’ятаю минулі часи, і всі ці задовгі просторікування були потрібні мені для того, щоб нарешті похвалитися: в дитинстві мені випадало бачити на власні очі видатного поета, вірші якого були вже у шкільній програмі, а сам він жив у великій славі. Він – у своєму похилому віці – тоді теж був динозавром, бо, зі своєю сивою борідкою, асоціювався з віддаленою епохою аванґарду і ранніми 1920-ми роками. Для тих, хто його ще не впізнав з мого опису, дам підказку: його звали Леопольд Стафф. [20] Леопольд Стафф (1878–1957) – один з найвидатніших польських поетів ХХ століття, есеїст, перекладач. У перші два десятиліття ХХ сторіччя був пов’язаний з модерністським літературним об’єднанням «Молода Польща». У міжвоєнні роки на нього орієнтувалися представники поетичного кола «Скамандер». Стаффа ще за його життя сприймали як взірець літератора-класика і митця-мислителя. У моїх вухах і донині звучить звуконаслідувальний вірш про осінній дощ, який дзвенить по шибках; але по-справжньому серйозний слід у моїй пам’яті лишила поетова юнацька збірка «Мрії про могуття». Я багато разів перечитував титульний вірш, у якому молодий і прекрасний поет мріє стати титаном духу. Титаном характеру. А з вас хіба ніхто не мріяв мати тверду вдачу, бути непохитним, як скеля, являти собою силу, якої не підточить жоден збіг обставин? Титан характеру переборе всі перешкоди, переживе невдачі, впорається з власною слабкістю і ще подолає слабкості інших людей. Читаючи «Мрії про могуття», я ще не знав голлівудського Рокі, [21] «Рокі» (1976) – художній фільм Джона Евілдсена, в якому головну роль – талановитого і наполегливого боксера – зіграв Сильвестр Сталлоне. який є одним із прикладів саме такого типажу. Мені б його характер! – хоча з боксом нічого спільного мати не хочу.

За часів моєї юності багато говорили про працю над собою, про гартування вдачі. Нині такі формулювання не в моді, бо людство, живучи в дедалі повнішому комфорті, більше уваги присвячує тому, що детермінує людину, аніж тому, в чому вона вільна. Соціологія та психологія знай собі називають численні чинники, від яких залежить людина. З одного боку, ми знаємо, що людину формує оточення, родина, суспільство; з другого – вона обмежена своїми генами, своєю спадковістю, від якої годі втекти. Побутує приказка: «вище від своєї голови не стрибнеш» – і в ній є певний песимізм. Справді, якщо в мене криві ноги, я не стану солістом балету; якщо я не успадкував здібностей до абстрактного мислення, то в математиці великих успіхів не досягну; та з іншого боку, знаючи власні обмеження, ми можемо відповідно до цього знання керувати нашим життям і розвиватися у корисному нам напрямку. І характер теж ми успадковуємо генетично; але ж відомо, що людина спроможна розвивати і гартувати себе, що над неґативними нахилами можна свідомо працювати і, взявши їх під контроль, домогтися того, щоб вони діяли нам на користь.

Той, хто себе знає, завжди має перевагу над тим, хто до себе ще не придивлявся. Але немудрий і той, хто придивляється до себе пасивно, просто описуючи свої риси і сприймаючи їх як вирок долі. Будь-який характер можна змінити: можна його виправити, а можна й зіпсувати. Усе людське життя проходить у русі – адже живемо ми в часі та просторі. Тому з повним правом можна сказати, що людина ненастанно або зростає, або маліє. На місці не стоїть ніхто – і ніхто не має такої собі простої об’єктивної мірки, за допомогою якої можна було б порівнювати людей між собою. Християнство говорить, що людина має стримуватись від оцінок: не повинна вона ставати на місце Господа Бога, який має звершити (чи вже вершить) над нами Останній суд. Та навіть якщо й не годиться порівнювати нас між собою, одного з іншим, – усе одно ми самі, задля власних потреб, можемо порівнювати себе… з самими собою: себе-сьогоднішнього з собою-вчорашнім та собою-завтрашнім.