Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Грають: Майя Коморовська, Бартош Обухович.

Тітка:Бачу, ти виростеш справжнім мужчиною. Я придумала для тебе винагороду. Ми спробуємо зателефонувати батькові. Звісно ж, таємно.

Дещо пізніше Губерт стоїть перед будівлею пошти, чекаючи біля службового входу. Тітка виходить, каже «до побачення» вахтерові, який, схоже, її знає, бо, не дивлячись у перепустку, всміхається й нахиляє голову.

Вахтер:До побачення, пані Ідо.

Тітка і Губерт ховаються за рогом. Тітка дає Губертові аркушик.

Тітка:Підійдеш до віконця й замовиш таку ось розмову. Сплатиш одразу за три хвилини. Тебе викличуть до кабіни, і якщо ти почуєш чужий голос, то скажеш, що це помилка, а якщо мій, то чекай спокійно. Якщо мені вдасться, я з’єднаю тебе з Лондоном. Сподіваюся, батько відповість на дзвінок. Якщо відповість – скажеш одне тільки речення і покладеш слухавку. Ти ж розумієш, довше не можна.

Інструктуючи Губерта, тітка водночас проходить швидкі метаморфози. Вона змінює зачіску, приколює собі косу, вдягає іншого светра, якого вийняла з сумочки, а саму сумочку вивертає внутрішнім боком назовні – тепер вона іншого кольору. Коли вона знову заходить через службовий вхід, той самий вахтер вітає її як стару знайому, навіть не перевіряючи перепустки.

Вахтер:Добридень, пані Еміліє.

На переговорному пункті Губерт замовляє зв’язок із Прагою, платить у віконце і наступної ж миті входить до вказаної йому кабіни. Бере слухавку, чує голос тітки, а тоді чоловічий голос.

Голос:Хто це говорить?

Губерт якусь мить не може вимовити й слова.

Губерт (насилу вимовляє) : Це я, тату.

На комутаторі телефонної станції сидить тітка з навушниками у вухах, слухає розмову Губерта.

Губерт:Це я, тату. Я добре навчаюся і колись до тебе приїду.

Тітка (долучається до розмови, вдаючи, що гнівається) : Що за жарти, хто це тут розважається?

Вона перериває зв’язок, дивлячись при цьому на контролера, який зацікавився, що тут відбувається. Губерт тут-таки виходить із кабіни.

Службовка: Розмову закінчено?

Губерт (ледь тямлячи себе) : Так, так.

Губерт вибігає геть; його переповнює збудження, змішане з досадою, що розмова була такою короткою.

У приміщенні телефонної станції над тіткою стоїть обурений контролер.

Контролер:Ви що, глуха? Кого і з ким ви з’єднуєте?!

Тітка:Тільки не глуха! Я співала в опері, отже, не можу бути глухою. Тут просто сталася якась плутанина.

Моє дитинство проходило в 1940 – 1950-ті роки минулого століття. Інколи, пригадуючи людей, яких мені дано було тоді бачити і знати, я почуваюся динозавром, себто істотою з допотопної епохи. Я й сам дивуюся, коли усвідомлюю, що ті чи інші події насправді відбувалися півстоліття тому, хоча здаються вчорашніми; тож уявляю, якими віддаленими вони здаються тим з-поміж вас, читачів, хто не має за плечима навіть двадцяти п’яти прожитих на цій землі років.

Утім, я залишу за дужками розмисли про те, наскільки мене самого дивує швидкоплинність часу. Віками люди, які жили до мене, дивувалися цьому так само, і мені, коли я був молодий, їхні одкровення здавалися банальними. Тож якщо я тепер буду їх наслідувати, то потраплю в ту саму колію.

А перш ніж перейти до іншої теми, зроблю-но я ліричний відступ… про динозаврів. У роки моєї юності вони не були такими популярними, як нині, – Стівен Спілберґ тоді ще не розрекламував їх у своєму наповненому спецефектами фільмі. У «Парку Юрського періоду» в головній ролі виступив новозеландський і австралійський актор Сем Нілл, який раніше грав у моєму фільмі про Папу; тож я просто змушений був зацікавитися динозаврами. Гадаю, з власної ініціативи я б цього фільму не дивився, позаяк десь у глибині підсвідомості відчуваю глибоку огиду і страх перед плазунами. Саме на цьому почутті й грає Стівен Спілберґ, і я мушу визнати, що робить він це блискуче. У моєму дитинстві динозаври з’являлися хіба що на сторінках підручників і в музеях історії природи, де працівники збирали в одне ціле їхні скелети, з’єднуючи дротом знайдені десь кістки. Ці кістки досьогодні викликають у мене страх, бо вони аж ніяк не гіпотетичні – вони становлять історичний факт. На вході до костелу у Вілянові висіла – і, здається, висить і досі – кістка мамонта. У дитинстві я з острахом дивився на неї знизу, високо задерши голову, і думав про те, що колись по нашій землі ходила тварина з невеличкий будинок завбільшки. Якщо й не мамонт, то динозавр точно був твариною саме таких масштабів; десь я читав, що цей ірраціональний страх перед плазунами, який зі мною розділяє досить багато людей, може бути генетично зумовленим, закодованим у пам’яті нашого біологічного виду: страх невеличкого ссавця перед гігантським плазуном. Не знаю, чи є в цій гіпотезі дещиця істини, але сама ідея здається цілком імовірною. На такі випадки є італійське прислів’я – se non и vero, и ben trovato : якщо це й неправда, то добре придумано.