Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Основним рушієм людини є прагнення бути кращою. Ми найчастіше, на жаль, воліємо розуміти це в зовнішньому аспекті. Нам хочеться показати іншим, що ми досягли якихось цінностей у більшому масштабі, ніж наші ближні. Цей процес боротьби за «кращість» є одвічним рушієм розвитку світу взагалі. Люди найчастіше хочуть бути багатими не заради самого багатства, а задля того, щоб інші бачили: вони мають більше, відтак, вони кращі. Ми хочемо бути вродливішими за інших, ми похваляємося навіть здоров’ям, яке рідко коли є нашою заслугою, – однак забуваємо: насамперед слід намагатися бути кращим від самого себе. Кувати свою вдачу. Подолати перешкоду, яку вчора подолати не вдавалося. Зуміти докласти зусиль, які ще вчора здавалися надлюдськими. Перебороти свої погані нахили тощо.

Та я почав був про динозаврів, які пригнічують нас своїми гігантськими розмірами. Для цих велетенських плазунів наша планета була меншою, ніж для нас. Проте для мурах вона більша: з їхньої перспективи Земля така ж велика, як для нас, скажімо, Юпітер. Духовні мірки також є відносними. Те, що для одного є легким, іншому дається важко. Запальний чоловік сам перед собою пишається тим, що не вбив, хай і хотів; а несміливець відчуває тріумф, коли наважиться першим привітатися з іншою людиною. Гадаю, в кожної людини мають бути її «мрії про могуття» – в її власному масштабі. Не варто мріяти про те, щоб стати другим Рембо; [22] Рембо – герой фільму «Перша кров» Теда Котчеффа (1982) і багатьох сиквелів, мужній боєць і авантюрист, зіграний Сильвестром Сталлоне. а от про те, щоб перемогти свою вчорашню слабинку, – варто.

Динозаври вимерли, коли у світі змінився клімат і виявилося, що вони не пристосовані до нових умов. Є різні гіпотези: чи то температура на Землі піднялася, чи то хмари затулили сонце і внаслідок цього не зросла трава, що правила динозаврам за поживу. Людина теж, певна річ, зникне коли-небудь із поверхні цієї планети (і я, чесно кажучи, підозрюю, що вся інша жива природа відітхне тоді з полегкістю). Про цю скінченність варто собі нагадувати у хвилини, коли ми впадаємо в колективну ілюзію, буцімто наше життя має якісь ґарантії. Ті, хто вірить у Творця, знають, що Він провіщав нам кінець. А що, коли ми – як людство – ще прискорюємо цей свій кінець якоюсь провиною, індивідуальною чи колективною? Лячно й замислюватися над питанням, поставленим у такий спосіб. Та якщо ми його не поставимо – чи зможемо жити безтурботно?

На завершення цього розділу я знову повернуся до «Мрій про могуття». Людина мужня, відважна сміливо дивиться вперед, навіть коли бачить небезпеку, загрозу. Невротик опускає погляд, сахається і гине. Динозаври вибору не мали – мусили загинути. Людству наразі якийсь вибір дано. Та якщо наша планета зіткнеться з планетоїдом – чи зможемо ми як людство щось удіяти? Не знаю. Індивідуально кожен з нас, постаючи перед різними викликами та небезпеками, може виявити велику відвагу, мужність, стійкість. Якщо хтось повчає нас, що, мовляв, усі ці чесноти – омана, що ми всі наскрізь здетерміновані й над кожним із нас висить вирок: «такий ти є і таким бути мусиш», – то, далебі, й жити не варто. Я переконаний, що такий погляд є помилковим. Власне кажучи, чому ми в нашому ХХІ столітті так легко віримо, що людина не має шансів стати кращою? Чому, наприклад, людям здається, що сексуальний інстинкт перебороти неможливо, коли в той самий час побутує думка, що аґресію – хоча вона так само природна для нас – можна подолати завдяки правильному вихованню? Адже тут бракує логіки, як бракує її й у багатьох інших судженнях, які ми без упину повторюємо.

Чи мої власні переконання не містять у собі суперечностей? Безумовно, вони від них не вільні й ніколи не будуть вільні, хоча я намагаюся вдосконалювати свої погляди й змінювати їх, коли помічаю, що суперечу сам собі.

Як ви зауважили, я стараюся писати, йдучи за вільними асоціаціями, однак дотримуюся поділу на розділи, які ілюструють природні етапи життя. А отже, за дитинством має йти юність.

З перспективи прожитого – а це три чверті століття – я бачу зміни, які варто зафіксувати. Дитинство – це період беззахисності. Маленька людина приречена жити під опікою батьків, і взамін за те, що вони турбуються про її виживання, вона змушена їм коритися. З огляду на це здається природним, що діти хочуть вирости, щоб вивільнитися із залежності й здобути повноправний статус так званої дорослої людини. Як підказує мені моя пам’ять, подорослішати хотілося передусім через те, що тоді можна буде самостійно ходити в кіно на фільми, дозволені з вісімнадцяти років. У часи, коли не було ні телебачення, ні Інтернету, кіно було єдиним джерелом знань про те, яким є світ і як живуть інші люди. Те саме життя було описане й у книжках, але читання вимагало зусиль уяви. В того, хто зроду не бачив жінки настільки вродливої, як голлівудська зірка Ґрета Ґарбо, жоден літературний опис не міг би викликати того враження, яке вона створювала на екрані. Але фільми про кохання були зазвичай позначені міткою «дозволено з вісімнадцяти років» – і все через те, що в них частенько траплялися сцени поцілунків, яких неповнолітні не повинні були бачити (це я пишу про другу половину 1940-х років).