Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Формулюючи в цій книжці різні думки, я не хочу бути в цьому самотнім. На жаль, багатої книгозбірні вдома я не маю, не маю й змоги просиджувати години в публічних бібліотеках. Зрештою, акуратне цитування було б з мого боку своєрідним позерством: адже протягом життя я зроду-віку не мав часу на впорядкування прочитаного. Тому посилатимусь на те, що пам’ятаю і що зумію знайти. Тепер ось, наприклад, пишучи про те, як багато змін сталося в нашому житті (а їх так багато, що можна сказати: все змінилося, все! – хоч це й буде легким перебільшенням), я скористаюся з нагоди і процитую одну зі своїх улюблених книжок, до якої іноді повертаюся. Це «Леопард» Томазі ді Лампедузи. Там описується революція, результатом якої стало визволення італійських князівств із-під панування французів і австрійців та об’єднання Італії в одну державу, а заодно й послаблення ролі аристократії у громадському житті. Старий князь у «Леопарді» повторює думку всіх консерваторів: «усе має змінитися, щоб усе залишилося по-старому». І в тому, що стосується нашого життя, здійснюваних нами виборів, урешті-решт, нашого щастя (що б ми не розуміли під цим словом), старий князь має певну рацію. Гадаю, в часи, коли від змін уже паморочиться голова, це спостереження може пробуджувати оптимізм. Здається, все змінюється, але насправді найсуттєвіші в житті речі підпорядковуються тим самим законам впродовж і десятиліть, і століть.

Питання «як жити?» стосується передусім людей молодих. Це вони стоять на роздоріжжі, вперше проживають свою свободу, стоять віч-на-віч зі світом, якого їхні батьки собі й не уявляли. Кожен життєвий крок, зроблений в молодості, лишає по собі певний карб, і наслідки його тривкі. Коли настане час робити наступний вибір, ми вже набуваємо певних звичок, навчаємося в певний спосіб реаґувати; починає формуватися наш життєвий стиль. Цей стиль уже на самісінькому початку може бути кращим чи гіршим, дуже добрим чи геть поганим. Молода людина погоджується в деяких ситуаціях мовчати – або не погоджується; починає так чи інак говорити про інших; визначає межі для себе – що вона собі дозволяє, а що ні. Звісно, людина і в зрілому віці може змінити стиль поведінки, однак рішення молодості тяжать над кожним, і з часом радикальні зміни даються дедалі важче.

Навзагал ми всі визнаємо це. Навзагал ми всі погоджуємось і з Десятьма заповідями; віряни й невіряни, християни й мусульмани, ми віримо, що існують певні непорушні принципи, і вчимося застосовувати їх у житті. А ось чи випливає з постулату «не вкради», що слід платити податки й не їздити «зайцем», залежить від нашого вибору; і ми знаємо, що податки іноді здаються нам несправедливими, а не сплачуючи за проїзд, ми у своєму суб’єктивному уявленні стягуємо з міста якийсь борг. Це все я можу назвати питанням стилю. Один уважає, що в боротьбі за кар’єру можна у присутності шефа делікатно зронити зауваження, яке дискредитує конкурента; а інший ніколи цього не зробить, бо не хоче переходити межі fair play. [1] Чесної гри (англ.). – Тут і далі прим. перекл. Ці всі речі формуються ще в нашій молодості. Ще замолоду ми вирішуємо, чи завжди будемо скрупульозно повертати позичені книжки або гроші, чи іноді дозволятимемо собі послатися на забудькуватість. Молодість визначає й далекосяжність наших прагнень – чи ми живемо «аби день до вечора», чи дбаємо й про завтрашній день, чи будуємо плани на далеке майбутнє, чи просто покладаємось на мить.

Фраґментарно пишу про життєві вибори, щоб підвести вас до формулювання, яким я часто розважаю глядацьку залу під час зустрічей. Дивлячись на залу, повну молодих людей, я щиро кажу, що глибоко їм співчуваю, оскільки знаю, що молодість – найгірша пора життя. А щоб їх потішити, додаю, що ця молодість, на щастя, хутко мине і, ймовірно, їм ніколи вже не буде так тяжко, як нині. Зала зазвичай вибухає сміхом, бо всі ми живемо в культурі, сформованій під впливом Фавстової леґенди, в якій молодість явлено як беззаперечну цінність. Насправді ж такою цінністю вона аж ніяк не є. Молодість цінна лише в тілесному плані: наші органи, наше тіло сягає вершини свого розвитку у віці статевого дозрівання, і саме через те юнакам заздрять старі. Проте ніхто не хоче пам’ятати, якою страшною була юнацька невпевненість, брак знань про себе та світ, вічна незграбність юності. Про це все забув навіть Фавст.

А я чому пам’ятаю про це так добре? Чи не тому, що моя молодість була гіркою, бо минала у сталінські часи? Гадаю, таке пояснення було б надто простим. Здобувши атестат зрілості, я після цього ще десять років навчався, не в змозі знайти своє місце у світі, не тямлячи, на що я годжуся, в чому моє покликання. Можливо, хтось інший, хто дозрівав легше, не пам’ятає так глибоко того, що мені сьогодні пригадується як темний бік молодості. Але ж є й другий бік медалі… не менш похмурий.