Кшиштоф Зануссі - Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Це останнє речення прозвучало як цитата із Сократа. Мій друг, італійський письменник Рокко Фамільярі, в одній зі своїх книжок навів таку думку: «Що далі я старію, то глибше впевнююсь у своїй невпевненості». Це здається кумедним, а насправді це страшно. Нам би хотілося, щоб з віком наша впевненість у собі зростала, і вона, по суті, зростає – але й територія, яку ми силкуємося звідати нашими думками, ненастанно ширшає. Сумнів не повинен бути метою – він лише засіб, засіб підтримування нашої пильності. Коли ми перестаємо сумніватися, ми впадаємо в застій, у бездумність, у рутину. А сумніваючись надміру, ризикуємо захворіти психічно. Що ж залишається – серединний шлях, гармонія, до якої я хотів би повертатися, ділячись із вами тим невеличким багажем поглядів і суджень, у яких я доволі твердо переконаний? Пишу «доволі твердо», бо волію зберігати обережність, адже знаю: ті формулювання, що сьогодні видаються мені ледь не остаточними й беззаперечними, завтра можуть змінитися. Під впливом нового досвіду я, можливо, сформулюю свою думку інакше, подивлюся на те саме питання по-новому, вже з іншої перспективи. Допоки живий в нас розум, треба шукати кращих формулювань, намагатися щоразу краще втілювати у слова ті інтуїтивні здогади, з яких і твориться те, що по-старомодному називають життєвою мудрістю.

Щойно я вжив два слова: «погляди» і «судження», ніби прагнув надати їм великої ваги, хоча насправді я пречудово знаю, що жодної ваги вони не мають. Ось я приберіг цитату з Івана ХХІІІ, який про одного зі своїх друзів сказав: «Ми з ним були дуже близькі; якщо чесно, погляди наші різнилися, але це не мало значення».

Коли погляди не мають значення? Коли стосуються питань, на які ми дивимось по-різному, але при цьому однаково чесно шукаємо свою істину. Якщо двоє фізиків по-різному дивляться на якесь наукове питання, невже через це вони мусять розірвати свою дружбу? Ні. Фізиків я згадав, бо колись сам вивчав цю дисципліну і зберіг до неї велику симпатію та прихильність. Буває, що різниця в політичних поглядах також не має значення – за умови, що жоден з опонентів не ставить під сумнів добрих намірів другої сторони. У Польщі в мене був опонент, депутат сейму кількох скликань, який у сеймовій Комісії культури виступав проти бюджетної підтримки кінематографу. А я вважаю, що така підтримка потрібна і корисна, бо тільки завдяки державній допомозі можуть поставати більш амбітні фільми, призначені для вимогливіших глядачів, число яких не настільки велике, щоб їхня плата за квитки покрила вартість виробництва фільму. Дофінансовувати національний кінематограф заведено в усій Західній Європі. Кіно за сто років свого існування зрівнялося ранґом із театром чи музикою, а ці галузі дофінансовує кожна західноєвропейська держава. Мій опонент обстоював протилежне. Якось ми з ним випадково зустрілися в потягу – і зуміли поспілкуватися на багато загальних тем, не торкаючись того, що нас ділило.

Отже, функціонувати у світі, де існують розбіжності в поглядах, цілком реально, але сам факт наявності цих розбіжностей має деколи й похитнути наші переконання. То що ж я можу запропонувати читачеві, коли сам не маю ґарантії, що погляди, які я проголошую, є до кінця істинними? Мені, авжеж, потрібно час від часу зважувати свої погляди, але чому ними маєте клопотатися ви? Навіщо вам слухати просторікування пристаркуватого кіношника, який оце зібрав докупи свої відповіді на запитання, що лунали на його зустрічах із публікою?

Що тут відповісти? Чому я вірю в сенс такої розмови? Ну, може, радше в сенс цих зустрічей… На запитання я відповідаю як умію; часом плутаюсь, потім виправляюся – з надією, що нова відповідь краща від старої; дивлюсь у вічі слухачам і думаю, що ми встановили діалог, тоді як насправді м’яч залишається на їхньому полі. Ви, слухачі або читачі, маєте самі прожити своє життя, я його за вас ніяк не проживу – а отже, не можу навіть намагатися розв’язувати проблеми, що постають перед вами. То що, невже жодне з моїх починань не матиме сенсу, невже на це я приречений? Необов’язково. Маю надію, що зможу допомогти комусь упорядкувати його власні погляди, зробити їх більш прозорими. Можливо, хтось розв’яже у своїх думках якусь суперечність або принаймні зізнається сам собі, що вона існує.

Я написав, що я старий, – наче підкреслення цього факту викличе в читача більшу довіру до моєї ролі ментора. А насправді ж старість сама по собі не ґарантує ні мудрості, ні авторитету. Хтось мені колись завважив, що в недалекому минулому авторитет старійшини роду ґрунтувався на майні, яке він мав передати у спадок: селянин заповідав землю своїм дітям, на власний розсуд; міщанин ще за життя свого призначав собі спадкоємця; аристократ із легкістю міг позбавити спадку невдячних нащадків, а міг задля примхи й обдарувати недостойного, якщо той йому приподобається. Саме тому його й слухалися, а виявляти до нього пошану було такою собі необхідністю.