Валентин Чемерис - Це я, званий Чемерисом…

Якщо вийти з мого села за міст через річку Хорол, то дорога спершу піщана, а далі – грудкувато-вибоїста, поміж хутором Чаплинці з одного боку і селом Бакумівкою з другого поведе прямцем у село Паніванівку і далі до села Веселий Поділ, а вже звідти поверне до боліт річки Крива Руда, і там, ще раз повернувши, вийде на Семенівку – 22 кілометри від Заїчинець до райцентру закінчиться в центрі районної столиці, там, де розташувалися побуткомбінат, лікарня, в якій закінчила свої многотрудні земні дні моя хрещена, крамниці, різні установи і серед них редакція газети «Комуністичним (тоді – комуністичним, а яким же ще?) шляхом», трактор «Універсал» на постаменті, що слугував і слугує за т. з. «пам’ятний знак трудової слави» та неподалік залізнична станція Веселий Поділ.

Для нас, заїчинських дітей, Семенівка тієї далекої пори була не просто краєм за сімома дорогами, за долами, за полями і селами, а й найбільшим світом, далі якого навіть наша пребагата уява не сягала. (Хіба що друг мого дитинства Микола Стеценко згадував Кременчук – зовсім уже загадкове місто для нас, у якому ні Микола, ні ми ніколи не були, але в тому місті жив далекий Миколин родич.) Семенівка – і цим для заїчинських дітей тих тяжких повоєнних літ все було сказане, адже там, у Семенівці, стільки крамниць, стільки загадкових начальників, яких наші сільські начальники дуже боялися і навіть сам страшний прокурор. А ще там ходить справжній поїзд на залізних рейках, що може повезти тебе у світ широкий.

У роки мого дитинства в райцентр діставалися – як пощастить – попуткою (машиною чи підводою), а здебільшого на власних двох. Вийдеш, бувало, вранці, коли тільки-но птаство прокидається на Хоролі, і десь в обід чи мо’, й раніше будеш у райцентрі, візьмеш там довідку, якщо треба (а довідки завжди були потрібні, бо та країна, в якій ми росли, була країною суцільних довідок), чи в лікарні побуваєш і, не маючи ані копійки (звідки вони візьмуться в колгоспника, який мав дурнодні, на які платили в кінці року якусь там мізерію), поникаєш по крамницях, накупуєшся витрішків, побудеш у зовсім вже загадковому й незнаному тобі універмазі і – назад. Дивись, під вечір удома – голодний, ні ріски в роті не мавши, але духовно ситий – стільки всього надивишся і дорогою, і в райцентрі! Навіть на загадковій, – а в Семенівці все для нас було загадковим! – залізничній станції Веселий Поділ поникаєш і побачиш там рейки, по яких залізні поїзди, знані тобі лише з кіно, ходять. Є що розповідати (для посилення ефекту в потрібних місцях додаючи від себе різні вигадки) тим, хто ще ні разу не був у Семенівці і не бачив «справжнього паровоза».

Ходив я малим у райцентр не один раз, тож вивчив кожен метр дороги. А як треба було з’явитися в Семенівці рановранці, то з села виходиш опівночі і йдеш, здригаючись від кожного шерхоту в кущах край дороги. Казали, що до війни і частково в роки війни там водилися вовки, а ще раніше – в громадянську – справжнісінькі розбійники. Не йдеш, а летиш з переляку в пітьмі, і душу солодко страх бентежить, а раптом – вовки? А раптом – розбійники? З-під паніванівської гребельки вилізуть, га? А коли на тебе в Паніванівці чи й у Веселому Подолі погавкає з-за тину якийсь сонний бровко чи сірко, то й гавкоту радий – все ж не самотній в пітьмі страшної ночі, жива істота поруч. І все одно цікаво йти вночі аж цілих двадцять два кілометри, через два чужі, німі в темряві ночі села…

Цією дорогою з райцентру в село їздила пошта і різне начальство. А найбільше – уповноважені. Світ тоді – по війні, – тримався на уповноважених, різноманітних і різнорангових представниках, посланцях, перевіряючих тощо. І було ж їх та було! Одного вирядять з села, а на обрії вже інший, ще грізніший, за ним ще… ще… ще… І кожного в колгоспі чекали з острахом, і кожного треба було добряче – від пуза! – нагодувати, напоїти (особливо напоїти!), обласкати (щоб гарно про колгосп доповів у районі) медом, салом, курми, фруктами, самогоном і п’яненького, але ситого й умиротвореного (а з’являвся в селі гроза-грозою-не підступишся!) за рахунок колгоспу відвезти в Семенівку.

У селі, пам’ятаю, довго згадували, як десь по війні в Заїчинці раптом – як грім серед ясного неба, як мороз влітку! – наскочив сам – САМ! – районний прокурор! До того Бог милував, а тут така птаха! Великого зросту, дебелий, в галіфе й рипучих чоботях, у гімнастерці й портупеї, кобура з наганом і через плече – планшетка. О, та планшетка, неймовірна заздрість заїчинських хлопчиків! Пласка шкіряна сумка з прозорим віконечком для карти, що її ми бачили в кіно – здебільшого таке багатство носили командири, а після війни – районне начальство. На прокуророві була військова шапка і білий кожух, підперезаний жовтим – неймовірне багатство для хлопчаків! – скрипучим ременем! Ой, нагнав прокурор страху на колгоспне та сільське начальство, дуже вже занудливо-прискіпливо до всього чіплявся, всім і вся погрожував показати якусь незнану нам, дітям, «кузькину мать», певно, дуже страшну, бо наше начальство перед ним ледь чи не на вухах ходило. Але все, слава богу, закінчилося благополучно – адже й грізний прокурор, як виявилося, любив добру чарку і таку ж добру закуску – на халяву. Не знаю, що вже перевіряв прокурор у селі, але назад його – ледь теплого від самогонки – відправили пізно ввечері саньми – діло було взимку. Повіз його візник Кузьма (в селі він возив голову колгоспу, йому й довірили прокурора). Під вечір добре приморозило, тож «дорогого» гостя з райцентру поверх його власного кожуха закутушкали ще й у місцевий, значно більших розмірів, кожушище. Сів він у сани спиною до візника, з усіх боків попідтикували йому поли кожушища, щось там ще поклали в ноги з мішок завбільшки – на доріженьку, ласкаво співало наше начальство і – з Богом! На колінах прокурор тримав ту злополучну планшетку – «з дуже важливими, – як він казав, – бомагами». Розморений самограєм та ситою їжею, зігрітий ще й двома кожухами, прокурор заклював носом, і коли опівночі в’їхали в Семенівку і він лупнув, а планшетки на його колінах – катма. Добро те, з мішок завбільшки, чи то пак, для прокурорші гостинець, на місці, а планшетку – як лизень злизав!