Валентин Чемерис - Це я, званий Чемерисом…

І ось… «Семенівки немає». Казна-що таке! Чи в тієї касирки не всі дома?

Я мав надто розгублений вигляд, і касирка, зжалівшись наді мною, почала гортати ще два якісь грубезні довідники. А дорогоцінні хвилини спливали у безвість, а черга вже відкрито і голосно почала обурюватись і ладна була мене розтерзати на шмаття… Нарешті касирка таки знайшла Семенівку. Та не одну, а відразу аж дві: одну десь у Білорусії, біля Гомеля, і другу в Чернігівській області. Все. Полтавська Семенівка як крізь землю провалилася!

Я відійшов від каси, все ще нічого не тямлячи. Куди це так негадано і коли провалилася моя Семенівка, що й сліду на полтавській землі не лишила?.. Та я ж тільки минулого року їздив туди і позаминулого… і поза… поза… Автобусом Дніпропетровськ – Миргород до автостанції Семенівка… Автобусом до автостанції Семенівка… І тут мене, як кажуть в таких випадках, осінило.

Кидаюсь знову до каси.

– Он той знову зі своєю Семенівкою! – обурливо закричали в черзі. – Не пускайте його, бо він зовсім замакітрить касирці голову!

Але я вже дістався до каси і закричав у віконечко:

– Пробачте, будь ласка!.. Семенівкою зветься лише автостанція. Це, якщо їхати автобусом. І райцентр Семенівка. І селище теж. А щодо залізничної станції в Семенівці, то вона називається Веселий Поділ. Станція Веселий Поділ – оце і є моя полтавська Семенівка!

Посміхнувшись, касирка простягла мені два квитки до Веселого Подолу, до моєї Семенівки. Це все залізниця винувата, – уперто називає станцію в Семенівці Веселим Подолом!

Родзянки – український рід, що походив з козацької старшини (започаткувався десь у XVIII столітті). Та якщо один з Родзянок був хорольським сотником, другий – гадяцьким полковником, то вже Аркадій Гаврилович Родзянко (1793–1846) був просто українським поміщиком. І – поетом. Принаймні писав вірші. На цьому ґрунті – поетичному – він і познайомився з Тарасом Григоровичем Шевченком та запросив його до себе на гостину в село Веселий Поділ, у власний маєток.

Веселий Поділ для мене, малого заїчинця, завжди звучав, як дивна магія. Ве-се-ли-ий По-оді-іл!.. Поділ – ясно, що це таке – низина. На подолі, значить, у низині. Але чому веселий? Що там – усі тільки те й роблять, що сміються? Лише згодом я почав здогадуватись, що веселий – означає гарний, життєрадісний, добрий. Подолом ще називали ділянку землі, виділену в користування комусь… От і Веселий Поділ – то комусь виділена низина, гарна і мальовнича… Але це я втямив значно пізніше, а тоді, малим, думав, що у Веселому Подолі тільки те й роблять, що сміються. Бо там завжди весело. От би побувати в такому селі… А побувати мені, заїчинцю, у Веселому Подолі було просто, адже село з такою симпатичною назвою було на півдорозі до Семенівки. І коли я вперше побував школярем у Веселому Подолі, то був трохи аж розчарований – нічого веселого у Веселому Подолі не виявилося. Це я так визначив, коли їхав через Веселий Поділ колгоспною машиною в Семенівку.

І разом з тим це було найнезвичніше село, бо саме в ньому, у Веселому Подолі, гостював Тарас Григорович Шевченко (як ще раніше Олександр Пушкін). З усіх сіл Семенівського району – Худоліївка, Наріжжя, Пузирі, Новий Калкаїв, Жовтневе, Богданівка, Горошине, Тукали, Калинівка, Великі Липняги, Оболонь, Новоселиця, Заїчинці, Біляки, Погребняки, Товсте, Василівка, Брусове, Очеретувате, Устимівка, Вербки, Крива Руда, Степанівка, Іванівка, Дем’янівка, – лише Веселому Подолу пощастило зустрічати Кобзаря. Та ще – моєму селу. Але про це далі.

Восени 1845 року Тарас Григорович познайомився з поміщиком Аркадієм Родзянкою в Ромнах на Ільїнському ярмарку і разом з ним виїхав до Веселого Подолу, де пробув кілька днів і, зокрема, намалював портрет сина Родзянки Гаврила. В коментарях до листування Шевченка зазначено, що Аркадій Родзянко сьогодні «маловідомий поет». Сам Тарас Григорович через тринадцять років, уже будучи в засланні на березі Каспійського моря, на півострові Мангишлак у Новопетровському укріпленні, в щоденнику (запис від 9 липня 1857 року) охарактеризував Аркадія Родзянку, як автора «малороссийских грязнейших и глупейших стихов». Не вельми приваблива оцінка.

Ось повністю цей запис:

«В продолжение ночи я не мог заснуть: меня грызла и гоняла, как на корде, вокруг огорода самая свирепая тоска. На рассвете я пошел к морю, выкупался и тут же на песке заснул. Видел во сне покойника Аркадия Родзянку в его Веселом Подоле, близ Хорола. Показывал он мне свой чересчур затейливый сад. Толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности. Ругал наповал грязного циника Гоголя, и в особенности «Мертвые души» казнил немилосердно, потом потчевал какими-то герметически закупоренными кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка. (На час їхнього знайомства «старичишке» виповнилося п’ятдесят три роки. До речі, він свого часу дружив з Анною Керн, героїнею знаменитого пушкінського вірша «Я помню чудное мгновенье…» – В. Ч. ) Разбудил меня мелкий тихий дождик, и я прибежал на огород мокрой курицей».