Клімат помірно континентальний з помірно холодною зимою і помірно теплим літом».
Основне населення області – українці.
У складі області 15 міст та 21 селище міського типу, 375 сільрад і 25 районів.
Для свого народження я вибрав південно-західну частину області, точніше – Семенівський район: площа 1,3 тис. кв. кілометрів, поверхня – полого хвиляста з давніми прохідними долинами та западинами, річки – Сула, Борис, Хорол та Крива Руда. Щодо річки Сула, то я про неї чув (у пам’ять назавжди врізався рядок із «Слова о полку Ігоревім»: «За Сулою іржуть коні, у Києві слава дзвонить…»), що ж до Кривої Руди та Бориса – виявляється, є й така річка з чоловічим йменням! – я ніколи в дитинстві не чув. А ось Хорол – то моя рідна – найрідніша річка, і про неї ще буде та буде мова. Центр району – смт Семенівка.
Ромоданівським шляхом із Ромен у веселий Поділ…
Влітку, коли в розпалі курортний сезон, коли люди, наче збожеволівши, хапаються за чемодани, й не відчуваючи землі під ногами, мчать на вокзали, в аеропорти, в річкові порти й на автостанції, так ось влітку, у великому промисловому місті купити квитка на поїзд, та ще південних напрямків – справа надто тяжка. А іноді й безнадійна. До кас попереднього продажу квитків і не підступишся. Бюро замовлень потопає в замовленнях, на вокзалах, як у казані, що кипить на доброму вогні…
На моє безмежне пасажирське щастя, залізничне начальство, завалене скаргами пасажирів, вирішило того літа – 1976 рік, – хоч якось розгребти оте вавилонське стовпотворіння, розіслало на центральні вулиці та житлові масиви Дніпропетровська пересувні каси. Один із таких автобусів на час літнього пасажирського піку почав щодня (але всього лише на дві години!) зупинятися й на нашій вулиці. Хоча пересувна каса відчинялася о дванадцятій годині дня, в чергу треба було записуватися десь із восьмої ранку, і лише тоді з’явиться хоч якийсь шанс – якщо поталанить! – десь о першій дня нарешті отримати заповітний залізничний квиток, наче перепустку в рай.
Отож, вистоявши довжелезну і до самого краю знервовану чергу, я десь о першій дня – це з восьмої ранку! – клятий і м’ятий, а таки протиснувся до віконечка пересувної каси і в мріях вже бачив себе в рідному селі, у Заїчинцях, бо саме туди збирався того літа з’їздити зі своїм сімейством.
– Два квитки на ленінградський (тоді ленінградський!) до Семенівки! – вигукнув я притьмом у віконечко. Але касирка раптом здивовано сказала:
– Здається, ніякої Семенівки на всьому шляху слідування поїзда Дніпропетровськ – Ленінград немає… – Але, мабуть, її розчулив мій розгублено-нещасний вигляд, бо вона змилостившись мовила: – Хвили-ночку… зараз я для певності подивлюся в довіднику…
Вона гортала грубезний, заяложений і добряче пошарпаний фоліант, бурмочучи про себе назву станції, а я стояв і співчутливо думав: оце так закрутили пасажири бідній касирці голову! Як це – немає Семенівки, коли я народився не де-небудь, а – в Семенівському районі, де завжди (принаймні за моєї пам’яті) була залізнична станція, на якій на лічені хвилини зупинялися – зупинялися! – швидкі поїзди далекого слідування. Та й сам я не раз і не двічі їздив до своєї Семенівки. А далі вже автобусом місцевого сполучення «Семенівка – Біляки» за годину діставався до своїх Заїчинець, а вона… немає. Таке видумала…
Касирка нарешті відклала товстелезний довідник.
– Названої вами станції немає!
– Як це – немає? – трохи не в розпачі вигукнув я. – Мусить бути!
– О, Господи! – вирвалося в касирки. – Не дотягну я до пенсії. Ти йому кажеш, що на всьому слідуванні поїзда Дніпропетровськ – Ленінград ніякої Семенівки немає, а він затявся: давай йому в Семенівку!..
Здоровенна черга, що неспокійно нуртувала за мною, почала ремствувати:
– Та він не знає, куди йому їхати!
– Добрих п’ять хвилин морочить касирці голову якоюсь Семенівкою!
– Вона б уже двох обслужила!
Чергу можна зрозуміти: через годину пересувна каса зніметься з місця і – лови тоді журавля в небі! Нікому не хотілося через непорозуміння з якоюсь там Семенівкою повертатися ні з чим.
Але ж і Семенівка не могла провалитися крізь землю зі своєю станцією і рейками. І взагалі… Що та касирка змолола? Як це немає Семенівки, коли – це я запам’ятав з енциклопедії – вона розташована в західній частині Полтавської області на річці Крива Руда за 134 кілометри від Полтави. Спершу наприкінці XVII століття на Ромоданівському тракті виникло невелике поселення, яке спочатку було кіннопоштовою станцією. До кінця 1781 року Семенівка входила до Хорольської сотні Миргородського полку, потім – до Хорольського повіту Київського намісництва. 1787 року в Семенівці проживало 254 особи чоловічої статі – колезького асесора Родзянки. Свою назву населений пункт дістав після розподілу земель О. С. Родзянком між трьома синами. Ось звідтоді село, яке дісталося Семену, і стало зватися Семенівкою. З 1796 року воно належало до Малоросійської, а з 1802-го – Полтавської губернії. З 1836 року Семенівка – містечко. Волосний центр. Наприкінці XIX століття споруджено залізницю Кременчук – Ромни, що пролягла через Семенівку. Щодо району, то він утворився в березні 1923 року з Семенівської, Зубанівської та Зайчинської (Заїчинської) волостей Хорольського повіту в складі Кременчуцького округу. З лютого 1932 року по вересень 1937-го був у складі Харківської області, а з вересня 1937-го – Полтавської. З грудня 1962 року входила в Хорольський район. У січні 1965-го знову утворено Семенівський район.
Читать дальше