Валентин Чемерис - Це я, званий Чемерисом…

Візник Кузьма тільки крекнув і вилаявся, обізвавши прокурора крутим слівцем – тепер візнику було все одно. Ясно, що допиту в міліції чи й у самому енкаведе йому не минути. Прокурор заснув, стомлений тяжкою державною службою, а ти – хап! – планшетку з особливо важливими бомагами?! Кому передав – зізнавайся! Ясно, що візнику кутузки – тоді були жахливі часи, коли кожного і всіх у чомусь неодмінно підозрювали! – не минути.

Від райцентру до Заїчинець – 22 кілометри, через два села, стільки поворотів, стільки за ніч намело снігу, які кучугури виросли, а треба було до світла знайти планшетку, бо вранці, як ледь не слізно бурмотів прокурор, «буде пізно». «І тоді, – страхав він візника – сам наляканий! – нам буде кришка. Мені за халатність і втрату документів, а на тебе впаде підозра: чи ти бува не поцупив мою планшетку?» – «Та на х… вона мені потрібна!» – заволав від обурення візник. – Що я з нею – в нужник ходитиму?!» – «Як притиснуть хлопці-молодці, ти тоді по-іншому заспіваєш, – прокурор вже й носом шморгав. – Як не знайдеш планшетку до ранку – я пускаю собі кулю в лоба, а ти сядеш у тюрягу».

Візник Кузьма сідати в тюрягу, ясна річ, не хотів, а тому дістав у ОКУПОВАНІМ райцентрі лампу «летюча миша» і, ведучи в одній руці коней за віжки, у другій тримаючи ліхтар, десь о другій ночі вирушив назад із Семенівки в Заїчинці, освітлюючи кожен метр дороги, розгортаючи кожен горбик снігу… Транспорт тоді ходив рідко, за ніч жодна машина чи підвода не проїхала, люди теж не ходили, тож надія знайти загублене прокурорське добро ще була. А прокурор сидів вдома і трусився, позиркуючи на власний табельний пістолет (вже ввижався йому швидкий – о восьмій ранку – кінець).

Десь аж за двадцять кілометрів од райцентру візник таки знайшов загублену прокурором планшетку «з дуже важливими бомагами». Повертаючись назад, гнав коней, боячись, аби прокурор з поквапу не застрелився. Коли вручив горероззяві знахідку, прокурор на радощах (а він уже, як сам зізнавався, готовий був стрілятися, аби не потрапити в лапи енкаведистів) зняв з руки годинника – о, це тоді велика була рідкість, а для безгрошівного колгоспника і взагалі! – і дав візнику… Кілька днів про це тільки й говорило наше село. Особливо заздрили візнику ми, діти, – годинника на дурничку відхопив! Яке багатство, ледь чи не царське!

Цією ж дорогою у село привозили й кіно. Возили його – у ті повоєнні роки, – із Семенівки волами – від села й до села. Коли черга підходила до Заїчинець – у нас наставало свято. А черга підходила двічі на місяць. Село, в якому «відкрутили» кіно, перевозило – своїм возом із своїми волами, – кіно в сусіднє село. До нас доставляли його з Василівки двоє флегматичних волів, що тягли віз із двома кіномеханіками, ящиками з плівками, проекційним апаратом та бензиновим двигунчиком – електрики тоді в селах не було, проекційний апарат приводив у рух двигунчик – він крутив динамо-машину, а вона вже виробляла необхідний для проекції струм. Тож доки тривав кіносеанс, під клубом (якщо влітку) чи в будці (якщо взимку) – торохтів двигунчик і так лунко, що його навіть чути було в клубі.

Кіно в ті часи було чи не найбільшою радістю в селі, хоча крутили, в основному, або довоєнні фільми, або здебільшого трофейні, взяті радянською армією в німців в якості трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарілі, ще німі стрічки – текст писався в кадрі, а герої тільки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Німі фільми крутили безплатно – влітку на білій стіні крамниці в центрі села, а глядачі сиділи на траві. Але такі дурнички – хоч і німе кіно, але ж за так! – траплялися рідко. Розваг у селі не було ніяких. Глушина, наче край світу. І коли з’являлося кіно – то було для нас подією з подій! Всі сходились до клубу, як на свято – першими бігли діти, потім ішли дядьки й тітки, старі й геть малі. Всі вбиралися в краще – хто що мав, жінки напиналися барвистими хустками, лузаючи насіння, натовпами з усіх вуличок сходились до клубу, тримаючи в жменях зіжмакані рублі – тодішня стандартна плата. «Кіно приїхало, кіно!..» тільки й чулося в селі. Клубом слугувала довга-довга хата, схожа на сарай, реквізована, буцімто, ще під час колективізації в місцевого дяка, якого, щоб не жалкував за своєю хатою, відправили на Колиму. Кіно прибувало десь по обіді, і ми, діти, крутилися біля хати-сараю, званого клубом, до самого вечора.

По-перше, всіляких блискучих штучок в кіномеханіків надивишся, навіть руками потримаєшся за «движок», а по-друге, стільки цікавого наслухаєшся від бувалих у бувальцях кіномеханіків! Ми любили у них бути напохваті – щось їм подати, води принести, по черзі крутили ручку движка, щоб його завести, перекручували після останнього сеансу в попередньому селі стрічки, і таким щасливчикам дозволялося без білета дивитися кіно. А ще розклеювали в селі афіші. Безкоштовно пускали на сеанс і тих, хто приносив у клуб рядна – вікна завішувати. Але рядна приносили ті, хто близько од клубу жив – це було їхнім привілеєм, який вони вперто оберігали. Але завішували вікна так хитро, щоб у кожному вікні неодмінно залишалася одна чи й дві крихітні щілинки – через них, товплячись біля вікон, дивилися кіно – хоча що там можна було побачити! – безбілетники.