Парасковія Нечаєва - Володимир Івасюк

Батько писав із Ірпіня листи мало не щодня, розповідаючи про роботу з редактором, про знайомства з відомими письменниками. Якраз тоді в Ірпіні збиралися й ті, кого згодом назвали «шістдесятниками». Мама так само ретельно й систематично інформувала батька про всі події, що стосуються дітей, та її самопочуття – це хвилювало й бентежило його.

Ім’я для наймолодшої сестрички знайшли Володя й Галя.

А невдовзі вийшов роман «Червоні троянди», а ще трохи згодом у невеликій квартирі Івасюків зазвучав рояль – батько придбав цей старовинний австрійський інструмент за виплачений йому авторський гонорар. Тому, як жартував Володя, рояль пахнув «Червоними трояндами».

Ось це дбайливе ставлення матері до батька, його творчого успіху діти бачили впродовж усього життя.

Такою ж вона була і в ставленні до своїх дітей. Не раз їй потрібна була не лише витримка, а й мужність. Відомий випадок з бюстом Леніна, що стався на початку квітня 1966 року, коли до закінчення школи Володі залишилося трохи більше двох місяців. Він тоді був кращим учнем класу, крім того, керував вокально-інструментальним ансамблем «Буковинка», що завоював не одну перемогу на обласних і республіканських конкурсах, а в червні 1965 року брав участь у звітному концерті Чернівецької області в Жовтневому палаці культури на честь 25-річчя возз’єднання Буковини в єдиній Українській державі. На цьому концерті звучали і його перші створені пісні.

І ось катастрофа: Володю і ще четверо його ровесників заарештували, змусили протягом 15 діб прибирати й підмітати вулиці Кіцманя…

Батько на цей час уже працював у Чернівецькому державному університеті, жив у гуртожитку, телефона не мав, як не було телефона і вдома, в Кіцмані. Записку про те, що сталося, написала йому Галя. І що він міг зробити?

Весь тягар проблеми випав на материні плечі. Більшість співчувало, бо Володю любили в містечку, але й чимало зловтішалися. Софію Іванівну виклика5ли й до директора, і на партбюро. Адже вона відповідала за сина як мама, за дітей, яких учила, – як педагог. Видно, мама із сином мала дуже важку розмову і повірила йому, що він не збивав бюста, це – випадковість. І навіть зрозуміла його юнацький максималізм: взяти всю відповідальність на себе.

Розповідала доцент ЧНУ Валентина Євстахіївна Бузинська, яка одночасно з юними Івасюками навчалася в Кіцманській середній школі – тоді вона була в 7-му класі. Вона чула крізь відчинене вікно вчительської, як Софію Іванівну «розбирали» на педраді (чи, може, засіданні партбюро?) за виховання сина. Тепер для них він був хуліганом, ганьбою школи, а ще кілька днів тому вони ним пишались! І мати відповіла всім: «Я вірю, що мій син не міг зробити нічого поганого». Таку ж позицію вона зберігала і в листуванні з чоловіком, який сварив Володю за те, що сталося якраз напередодні закінчення школи. А вона переживала не лише через те, що син втратив медаль, що його виключать з комсомолу й це може дуже сильно завадити йому в майбутньому (так, до речі, й сталося!), а насамперед її хвилював психологічний стан сина, і намагалася його підтримати.

Мамина підтримка відіграла величезну роль: Володимир здав усі випускні екзамени, за винятком історії й суспільствознавства (був такий предмет – щось на зразок «наукового комунізму»), на відмінні оцінки. А з історії йому просто принципово не поставили найвищу оцінку – адже він «образив» Леніна. До речі, кожен екзамен у нього приймала комісія, в якій обов’язково був представник райвно, – щоб, бува, не завищили юнакові оцінку.

Івасюки жили дружно й цікаво. Для них не було особливо складно загітувати своїх колег по роботі, щоб поїхати в Чернівці на концерт чи нову виставу. Домовлялися з водієм якоїсь вантажівки й їхали. Це сьогодні добратися з найдальшого села щодень на роботу до обласного центру чи до столиці досить просто – сідай на маршрутку та їдь! А тоді, наприкінці 50-х – початку 60-х років, рейсовий автобус їздив навіть не до кожного населеного пункту, а повертатися ввечері після концерту в Кіцмань, який всього за 20 кілометрів від Чернівців, можливо було тільки, якщо наперед подбати про транспорт. Володю брали із собою на ці концерти й вистави.

Івасюки, працюючи вчителями, були активними учасниками вчительського хору, на репетиції часто брали маленького Володю. Саме диригент цього хору Іван Лазарович Ковблик звернув увагу на хлопчика, який зачаровано слухав протягом кількох годин, як співають його батьки та їх колеги. Він перший виявив музичні здібності Володі.