Парасковія Нечаєва - Володимир Івасюк

Андрій Федорович Москаленко був чоловік гарячий, крутий, але справедливий. І те, що передача в Києві занесена на Червону дошку, його дуже втішило й переконало, що творці «Камертона…» заслуговують наподяку, а не на догану. Отож він так само швидко відмінив наказ про догану й видав інший – про нагородження режиссера Стріховича Похвальною грамотою. У 1999 році Василь Іванович передав Грамоту в музей Івасюка.

А вже наступного тижня в програмі «Студентський меридіан» знову звучала «Червона рута», але вже підкріплена знятим ще у серпні у місті Косові «роликом», в якому брала участь приятелька Володимира Івасюка, студентка театрального інституту Віра Хомюк. Віра Михайлівна нещодавно згадувала [4] Спогад Віри Хомюк є в книжці. той прекрасний період свого життя, коли була на зйомках.

Та повернемось у 1970-й.

31 жовтня у Чернівецькій обласній філармонії звітують самодіяльні народні колективи області, щоб підтвердити своє звання. Тоді це був дуже складний іспит для аматорів художньої самодіяльності. В «екзаменаційній» комісії – представники Міністерства культури України, очолює журі композитор, автор шляґера 60-х років «На долині туман» Борис Буєвський.

По закінченні виступу кожного колективу журі аналізує рівень майстерності, дає поради. Ансамбль «Смерічка» з Вижниці, керований Левком Дутківським, в числі тих пісень, які можна показати такому шанованому журі, виконав «Червону руту». Як же всі були шоковані, коли Буєвський оцінив цю пісню, як «мильні бульбашки на новорічній ялинці»! Учасники ансамблю, які, до речі, були запрошені з гастролями до сусідньої Румунії, після такої різкої критики навіть побоялися, що їх не пустять за кордон. Як згадував Левко Тарасович, Володимир Івасюк заспокоював їх: він був переконаний у тому, що його пісня хороша. Бо за півтора місяця, що минули після прем’єри, отримав стільки схвальних листів, що їх би вистачило Буєвському на всі написані ним пісні.

Але до тріумфу було далеко. Володя навчався в медичному інституті на 4 курсі, а про нього заговорила преса: спочатку пером молодої журналістки Галини Тарасюк, яка опублікувала в молодіжній газеті статтю «Знайти сонця руту», в якій висловила захоплення талантом юного автора й прорекла йому велике майбутнє. А в травні 1971 вірш і ноти «Червоної рути» разом з невеликою розповіддю про ансамбль «Смерічка» друкує популярний в Україні журнал «Україна». Володимир купує цей часопис по дорозі в село Русів Снятинського району, де відбувалося всесоюзне свято з нагоди 100-річчя з дня народження Василя Стефаника. На цьому святі були присутні зірки першої величини, зокрема, й сам Іван Семенович Козловський. Цей видатний співак був кумиром родини Івасюків. Донині в музеї зберігається платівка з записом у виконанні Козловського пісні «Чорнії брови, карії очі» видання 1957 року, коли ще техніка запису в СССР була в зародковому стані, бо ж пісня записана на платівці з обох боків – на одному не помістилася! Володимир набрався сміливості з підійшов до свого кумира, щоб узяти автограф. Виявилося, що Іван Семенович уже чув про юнака, чув і саму пісню, він привітав його і залишив свій автограф для Володимира.

А невдовзі Всесоюзне радіо «Маяк» почало активно «крутити» надіслану з «Червону руту» в своєму ефірі.

…На початку серпня у місті Яремча, в самому серці Карпат, розпочинаються зйомки першого українського музичного фільму «Червона рута». До участі запрошено самодіяльні колективи – ансамблі «Смерічка», «Росинка», «Карпати», «Опришки», а наролі головних героїв – шахтаря Романа й гуцулки Оксани, – Софія Ротару та Василь Зінкевич. Він і виконував пісню «Червона рута».

Не спадає на думку жодної назви іншого музичного фільму, знятого в ті роки. Зрозуміло, вони були. Але такого приголомшливого успіху, який мав фільм Романа Олексіва (режисер фільму), мабуть, не випало тоді на долю жодного іншого. Його дивилися громадяни всього неозорого СРСР від Карпат до Камчатки. Ось як розповідає про своє враження від фільму відомий поет Степан Пушик: «Я вперше побачив його на Виставці досягнень народного господарства, у павільйоні Української РСР. Тоді відбувалися в столиці СРСР Дні України з нагоди якогось ювілею чи чогось такого. Я ходив з павільйону в павільйон, та коли прочитав, що через годину на екрані покажуть «Червону руту», то, звичайно, залишився подивитися. Зібралося багато глядачів. Я був приємно схвильований, що фільм переніс мене з Москви в Яремче, що прозвучали Івасюкові пісні, Мирослава Скорика, Левка Дутковського і на мої слова. Показали Володю, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару. Якийсь міліціонер не витримав хвилювання й вигукнув: «Зємлячкі!». Я запитав молодого міліціянта, звідки він родом. Виявилося, що служив, як і я, солдатом у Підмосков’ї, на третьому році служби його завербували в московську міліцію, після «дембеля» солдатські погони поміняв на міліцейські, але серце не опогониш, хіба що опоганиш. Батьківщина піснями розморозила серце подолянина, він захотів додому».