Парасковія Нечаєва - Володимир Івасюк

А що стосується новітнього часу, то відкривши YuTub, знайдеш пісню у виконанні Хору Турецького, Тото Кутуньо, джазової піаністки з Японії Кейко Матсуї… Всіх не назвеш…

В інтерв’ю всесоюзному радіо «Маяк» у 1979 році на запитання, як народилась «Червона рута», Володимир відповів:

– Песенный (жанр. – П. Н. )интересовал меня особенно, потому что я видел в нем большие возможности использования фольклора. И эту песню я, откровенно говоря, писал, совсем не рассчитывая на какую-либо популярность ее в будущем. Когда я предложил песню исполнителям, она им понравилась, и много труда и чувств вложили в нее София Ротару и ансамбль «Смеричка». Позже я слышал очень много интерпретаций этой песни нашими советскими и зарубежными исполнителями, но мне как автору близок именно первый вариант, оригинал этой песни.

Нам також саме той, перший варіант, найбільш близький, бо в ньому – і чар пісні, і чар молодих голосів, і відчуття незнищенності. І наш музичний камертон на все життя.

Коли мова заходить про Володимира Івасюка та його родове коріння, насамперед згадують батька Михайла Григоровича – він мав величезний вплив, насамперед інтелектуальний, психологічний, на Володимира змалечку. Батько займав особливе місце в житті свого сина, як і син у житті батька: прочитайте лишень уважно такі твори Івасюка – старшого, як повість «Пташка піднебесна»: головний герой цієї повісті скрипаль Володимир Луговенко – то поєднання в одному образі рис і долі батька й сина. В історичній дилогії «Балада про вершника на білому коні» та «Лицарі великої любові» зовнішність Мирона Дитинки, насамперед небесно-голубі очі, статура, характер, списані з Володимира. До речі, й сам Володимир приклався до створення роману, написавши два заключні розділи «Балади…». І навіть ув останньому історичному романі «Турнір королівських блазнів» батько не уникнув того, щоб не зафіксувати на сторінках твору образ свого сина – у молодому Стефі Шипиничі. Особливе місце тут належить опису весілля молодого княжича – мабуть, таке б Михайло Григорович справив Володі.

Ми вже не згадуємо про безпосередньо присвячені Володимиру «Монолог перед обличчям сина» та «Елегії для сина».

Син теж висловив свої почуття до батька в «Баладі про отчий дім» на вірші Ростислава Братуня.

Народження сина для подружжя Івасюків було дуже довгожданим: Михайло побрався із молодою директоркою восьмирічної сільської школи Софією Карякіною, коли йому було майже 30, їй виповнилося 25. Першу дитину вони втратили. Володя ще в пологовому будинку через халатність медиків мало не залишився сліпим на все життя. Зрозуміло, що молоді батьки оберігали своє дитя, як могли.

Уже з перших тижнів життя немовляти вони починають вести щоденник, у якому записують усе, що стосується маленького, – коли посміхнувся, як реагує на голос мами й тата, яку книжку купили для нього тощо. Син у центрі їхнього світу, у них океан почуттів до нього, вони щасливі. Жаль, що цей щоденник обривається десь на півторарічному віці дитини. Але батько, який мав серйозний літературний хист, писав і свій власний щоденник. І Володі в ньому відводилося чимало місця. Прекрасні сторінки, де описано поїздку батька із сином у село Русів Снятинського району Івано-Франківської області, на батьківщину письменника Василя Стефаника. У родинній хаті видатного літератора жив його молодший син Кирило Стефаник. Володя з величезним інтересом слухав усе, що стосувалося видатного письменника, хоча було йому на той час 9 років і він міг знати хіба що новелу «Кленові листки», яку тоді вивчали в молодшій школі.

Зі Щоденника батька можна почерпнути чимало цікавої інформації про сина – аж до останнього дня його життя на волі – трагічного 24 квітня 1979 року: коли Володимир назавжди пішов із свого львівського помешкання, батько, не знаючи про це, в Чернівцях писав, що його син – автор двох розділів роману «Балада про вершника на білому коні», що у нього – хист прозаїка, й вони могли б удвох щось написати разом…

Не судилося…

Софія Іванівна Івасюк власного щоденника не вела, хоча в 1977—78 роках, живучи разом із сином у Львові, вона заповнювала розпочатий самим сином, а згодом продовжений Михайлом Григоровичем «Записник» короткою інформацією про те, що робив Володя: куди їздив, як здавав екзамени, готувався до відповідального концерту тощо.