Якщо можна було б говорити про розподіл напрямків виховання (що, звичайно, дуже умовно!), то батько найперше дбав про інтелектуальне виховання, про цікавий і корисний відпочинок, про книги й платівки, які варто прочитати й послухати, при цьому ненав’язливо й красиво вчив дітей любити свій край, свою рідну пісню, свою мову. Чого варта вже згадувана вище поїздка у музей Стефаника, а далі – в Карпати! А згодом, коли Володя підріс, батько брав його із собою у фольклорні експедиції.
Мама ж дбала про душевний стан дітей.
Як згадував Михайло Григорович, вона «привезла на Буковину гарну українську мову», прийняла беззастережно чоловікове українство. Її стосунки з матір’ю чоловіка були коректними й довірливими. Вона, за спогадами Таїсії Василівни Шкуркіної, уникала порожніх розмов і пліток. Це бачили і вбирали в себе діти.
Як методист обласного інституту вдосконалення вчителів Софія Іванівна виїжджала у відрядження в сільські райони області, іноді – на міжобласні семінари. І звідти писала захоплюючі листи. У відповідь на один із таких листів, у якому мама описувала своє кількаденне перебування в Карпатах, Володя написав, що він ладен по 24 години на добу сидіти на семінарах, лиш би хоч трохи побувати в горах!
Листи до дітей мама часто писала своєю рідною російською мовою. Тому іноді дивно читати про якісь русофобські настрої в родині Івасюків – такого не було! Згадаймо хоча б Андрія Дементьєва, на вірші якого Володимир написав три пісні, чи Юрія Борисовича Силантьєва – головного диригента естрадно-симфонічного оркестру Центрального телебачення, чи Ларису Маслюк – режисера ЦТ, та Геннадія Зубанова – оператора, з якими Володимир дружив.
Батьки всіляко сприяли розвитку талантів усіх дітей, адже й Галя, й Оксана також навчалися в музичній школі. Коли сім’я переїхала до Чернівців, батьки без жодних вагань приймали в своїй двокімнатній квартирі на вулиці Богдана Хмельницького весь камерний оркестр медичного інституту, в якому грав і яким керував Володя, бо оркестр ще не мав свого приміщення для репетицій, отож використовував помешкання свого юного диригента. А Софія Іванівна завжди дбала про те, щоб музи5ки не були голодні, й пригощала всіх смачними пиріжками, канапками, напувала чаєм.
Слава, що впала на сина після прем’єри «Червоної рути», дуже хвилювала матір: як син витримає це, чи не запаморочиться у нього голова? Чи витримає всі спокуси? Адже син у 1970–1972 роках був таким популярним серед молоді, що йому не лише писали тисячі листів з усього СРСР, а навіть приїздили, щоб побачити його, присвячували йому вірші, а одного разу прийшли додому, сказали матері, що він послав за гітарою, і… забрали гітару собі.
Зрозуміло, що в більшості з його шанувальників були чисті наміри, бо ж музика Івасюка подобалася їм, але чимало було й таких, хто хотів за рахунок молодого митця гарно попоїсти чи випити. Ось це хвилювало матір (зазвичай хвилювання були даремні) якнайбільше, особливо коли син виїжджав на зйомки чи на записи до обох столиць. Тим більше що Володимир був дуже щедрою людиною і завжди переживав, щоб про нього не подумали, було, що він скупий. Він умів бути щедрим і вдячним: у 1972 році, після виступу в Москві з піснею «Водограй» на фестивалі «Песня года» Володимир подарував режисерові Чернівецького телебачення Василеві Стріховичу дорогу куртку, яку придбав у магазині «Березка». Цю куртку Стріхович зберігав до кінця свого життя. Олені Кузнецовій, яка виступила у складі ансамблю медичного інституту «Водограй» на з’їзді профспілок медичних працівників СРСР, він подарував золоту каблучку. А про перстень з діамантом, який Івасюк подарував Софії Ротару, ходили легенди. Вдячність, щедрість – це також від батьків.
Особливих хвилювань зазнала Софія Іванівна, коли відпустила Володимира й Галину до Львова. Володимиру тоді запропонували перевестися у Львівський медичний інститут і водночас розпочати підготовку в консерваторії до навчання на композиторському факультеті. Професійна композиторська освіта – це те, про що він мріяв після успіху «Червоної рути» й «Водограю». І він прийняв пропозицію. Було вирішено, що у Львів поїде й Галя.
Вони мусили самі налагоджувати господарство, піклуватися про харчування, одяг, режим дня, навчання. Хоч вони вже ніби й дорослі були – синові 23, доньці – майже 22 роки, а проте їм доводилося вчитися жити самостійно, без материнської турботи, без певного контролю з боку батька. Спілкуватися з мамою по телефону тоді можна було хіба що з переговорного пункту. А хто пам’ятає 70-і, відразу уявляє, як це було: часом годину треба було чекати виклику телефоністки. А мама не переставала хвилюватися. «Я б полетіла до тебе, сину, а не поїхала», – зізналася вона в одному з листів. Листи, саме листи займають особливе місце в стосунках матері й сина впродовж 1972–1976 років. Якщо ці листи будуть колись опубліковані (а вони варті того!), то з них постануть прекрасні образи матері й сина та їх довірливих і ніжних стосунків.
Читать дальше