Парасковія Нечаєва - Володимир Івасюк

Мама просила дітей, щоб вони не дали «задушити себе життєвим дрібницям», бо вважала своїх дітей розумними, гарними – такими, якими вони були насправді. Проте, опинившись наодинці із проблемами побуту, вони спочатку таки розгубились. І мама своїми листами допомагала їм організовувати їх самостійне життя. Коли ж Галина в 1975 році вийшла заміж, до Львова на допомогу Володимиру іноді наїжджала Магдалина Порфиріївна Колотилюк – няня Міля.

«Дуже хочеться, щоб ви були хорошими, щасливими», – пише з Чернівців мама.

«Мамочко! Бережи себе, не перевтомлюйся з тими усякими вундеркіндами, не набирай багато годин», – просить зі Львова син.

Напередодні прем’єри вистави «Прапороносці» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, до якої написав музику Володимир, мама бажає йому: «Володюшка, хай тобі ця прем’єра принесе велику радість, упевненість, саме впевненість (а не пиху!), що ти на початку великого красивого шляху, що треба багато ще вчитися, набиратися всіляких сил, щоб бути спроможним іти по цій чарівній дорозі. Нехай тобі щастить, дитино моя!».

«Якщо ти, мамочко, захочеш приїхати на декілька днів сюди у Львів, дай знати хоча б за день, щоб я тебе зустрів», – ніби підштовхує маму до поїздки син.

«Що мамочка робить? Чому не дзвонить?», – це вже в іншому листі.

У 1977 році Софія Іванівна вийшла на пенсію. І було прийнято рішення на сімейній раді, що вона поїде жити до Львова, щоб допомогти синові вирішувати всі побутові проблеми.

А перед тим, улітку 1977-го, вони разом відпочивали в Трускавці, а потім поїхали у Бердянськ, до родичів, але через Київ, Канів – по Дніпру. Мама не була для нього тягарем, навпаки, він прагнув, щоб вона не відчувала себе ущемленою через те, що батько, молодша сестра живуть у Чернівцях, а вона – ні. Згадувала Таїсія Василівна Шкуркіна [7] Мама Людмили Шкуркіної. , як перед цією поїздкою на залізничному вокзалі побачила Володю, що він сказав їй, що їде на відпочинок і бере із собою маму, бо час уже їй також відпочити від клопотів.

Володимир, як і його батько, схилявся перед генієм Шевченка, отож вони з матір’ю побували на могилі Тараса, сфотографувалися там. Також відвідали Шевченківські місця на Черкащині. Володимир був здивований (м’яко кажучи!) тим, у якому стані перебувають видатні пам’ятки культури й історії нашого народу.

По Дніпру вони добралися аж до Чорного моря.

А навесні 1978 року Івасюка разом із групою студентів відрядили в Єреван, на всесоюзний конкурс молодих композиторів. І Володимир знову взяв із собою маму, щоб вона також побачила це дивовижне старовинне місто.

Мама завжди була в курсі мало не всіх справ сина. Пригадаймо, коли тільки народився Володя, вона записувала всі найменші події, що відбувалися з ним. І у Львові також намагалася занотовувати те, що стосувалося сина. Бо сам він не мав часу. Частіше на звичайному аркуші паперу він писав собі план на день, на тиждень. Саме з цих записів дізнаємося про поїздки Володимира до Москви й Києва, його виступи, концерти, де виконувалися його пісні.

Втрата улюбленого сина стала для матері катастрофою. Коли Володимир творив свій шедевр – «Баладу про мальви», у нього перед очима була його бабуся Лепестинія Карякіна, три сини якої – мамині старші брати, загинули на фронтах Другої світової. Він, напевно, і подумати не міг, яким пророцтвом обернуться для його ніжної мами слова з вірша Богдана Гури:

Пісню для своєї мами він написати не встиг. Вона любила всі його пісні. Вони всі були для неї.

У поета Івана Малковича люблю вірш «Напучування сільського вчителя»:

Попри всі декларації й статтю в Конституції України державна мова й далі залишається на рівні робочого інструменту – ну, як халат для медика: закінчив зміну, зняв і… забув. Можна розмахувати кулаками з цього приводу, можна раз на рік влаштовувати свята української мови – прочитати вірші, поспівати пісень, ще раз виплакатися. Проте стан справ тільки погіршується – он навіть у Львові вже української чути набагато менше: переселенці зі Сходу розмивають українське мовне середовище. А як до «останнього патрона» тримаються на своїх рубежах ті, хто прожив в Україні мало не біблійні 40 років, а все ж не захотів вивчити мову народу, частиною якого став. І навіть діточки 2–3 роів, чиї батьки народилися, виросли й вивчилися вже в Українській державі, рідною мовою мають мову ворога – російську. А є ще один бік, так би мовити, за деревами не видно лісу. Це тоді, коли й слова нібито українські, й мовна інтонація теж, а від мови – одні скалки: це панує суржик. І межі його панування розшиюються, а не звужуються.