Парасковія Нечаєва - Володимир Івасюк

І нині на вулиці Богомольця на одному з корпусів Буковинської медичної академії в Чернівцях є вивіска народного самодіяльного ансамблю пісні й танцю «Трембіта». Його учасником став Володимир Івасюк, тільки-но переступив поріг медичного інституту. Він грав у ансамблі на скрипці, а водночас працював над створенням камерного оркестру інституту. І камерний таки створили! Часто репетиції проводилися вдома в Івасюків, на вулиці Богдана Хмельницького, 58. В ті далекі вже часи серед медиків, зокрема, хірургів, було чимало людей, що вважали обов’язковим володіти грою на тому чи іншому інструменті [2] Трагедію виключення, так само несправедливу, Івасюкові доведеться пережити ще раз, уже у Львові. Музиканти й спортсмени мали деякі преференції під час вступу до медичного інституту, що, на жаль, не торкнулося Івасюка в 1966 році. . Тож створити камерний оркестр було не так складно. І в складі ансамблю «Трембіта», і в камерному грала на скрипці симпатична білявка Марійка Соколовська – це їй першій Володимир показав ще в грудні 1968 року вірш, який згодом став піснею «Червона рута», а потім подарував автограф з підписом «Мусі від Володі». Вона була його ангелом-хоронителем [3] Після тріумфу «Червоної рути» й «Водограю», коли слава про Чернівецький медичний інститут сягнула Москви, Соколовська на практичних заняттях у деяких викладачів, давала йому свої конспекти, щоб він міг гідно виглядати перед тими, хто зверхньо вимагав від нього: «Івасюк, ви маєте визначитися, чи ви будете лікарем, чи композитором!». .

У грудні того ж 1967 сталася ще одна подія, яка вплинула на все подальше життя Івасюка.

З жовтня 1961року в Чернівцях почала працювати обласна телестудія. Спочатку вона знаходилась на Цецинській горі, а згодом отримала нове приміщення на вулиці Комунарів, 3 (тепер Братів Руснаків). У 1966-му на студію прийшов працювати звукорежисером Василь Стріхович. Він переїхав зі Львова, де також працював на телебаченні. Невдовзі Стріхович став постановником найбільш цікавих музичних телепрограм. От що він згадує.

«Ми на студії готували новорічну програму і записали ансамбль “Смерічка” з піснею Л. Дутковського “Сніжинки падають”. Співав тоді В. Зінкевич. Писали ми дублів з десять. Коли потім прослухали записане, відчули: Зінкевич не зовсім справляв враження того виконання, яке хотілося чути в цій пісні. Левко каже: “Давай попросимо Івасюка Володю”. Я тоді вже знав про нього. Левко віддав йому ноти. Івасюк десь 2–3 години попрацював у нас в кінозалі, за фортепіано, і ми почали записувати її. Виконав він її, звичайно, набагато вище Зінкевича. Я маю на увазі у вокальному відношенні і в чистоті інтонації. Ми залишились задоволені. Але хоч у Зінкевича інтонації тої не було, вокальних даних, проте було внутрішнє відчуття цієї пісні. І ми у програму пустили все ж таки Зінкевича. А після я про нього весь час пам’ятав. І коли ми запросили до участі у програмі ансамбль медінституту, ми почали писати і його пісні, й інші пісні. І це був на той момент один із більш таких професіональних ансамблів по оркестровці, по аранжуванню і подачі музичного матеріалу. Подібного на той час у нашому місті не було. І так із цього моменту все почалося».

Цитата, можливо, задовга, але Василь Стріхович став для Володимира Івасюком другом на все життя. І «Червона рута» народжувалася не лише генієм Володимира Івасюка, але й талантом Василя Стріховича. Коли в травні 1971 року журнал «Україна» надрукував пісню «Червона рута», Володимир подарував Василеві примірник журналу, в якому там, де надруковано текст «Слова й музика В. Івасюка», ручкою дописав «і В. Стріховича». На зауваження Василя: «Володя, це занадто!», композитор відповів: «Ні, ми вклали в неї, на мій погляд, однакову працю».

Володимир довго працював над цією піснею. Спочатку з’явився образ чарівної квітки, згодом він почав шукати підтвердження існування червоної рути в природі. Музика вже жила, але вірша ще не було. Зберігся запис на плівці – Івасюк сам співає «Червону руту», акомпануючи собі на гітарі. Але це ще не остаточний варіант. Взагалі, як стверджував батько Володимира, це мала бути балада. Остаточний варіант з’явився влітку 1970 року після зйомок фільму «Білий птах з чорною ознакою», в якому Володимир брав участь як танцюрист ансамблю «Вітерець». У селі Розтоки Путильського району він таки почув легенду про червону руту, яка може принести щастя, якщо її знайти. І тоді написав текст.