Парасковія Нечаєва - Володимир Івасюк

Але ще дуже багато роботи залишилося для тих, хто вирішить по-справжньому дослідити творчий геній Івасюка.

І насамкінець. Протягом останніх десятиліть в наше життя ввійшло багато гарних традицій. Одна з них – дякувати тим, хто допоміг завершити справу, сприяв у цьому. Вдячна своїй доньці Наталії, чоловікові Леоніду. Окрема щира подяка – Наталії Мороз, яка охороняє спадщину Івасюка в Чернівецькому меморіальному музеї, її допомога безцінна. Дякую колегам з ТОВ «НВП «Алтосан», де працюю, які сприяли мені в моїй праці, а також давньому товаришеві Анатолію Зіневичу, Тетяні Дугаєвій, яка мене заохочувала до цієї роботи. Коротко: дякую Вам усім. Люблю Вас!

60-і роки в історії української музики займають особливе місце: хрущовська «відлига» дає молодим композиторам могутній поштовх до творчих пошуків, до розвитку новітніх музичних тенденцій. Зразком стає творчість британської групи «Beatles», спів якої можна почути тільки вночі через «ворожі» радіостанції типу «Голосу Америки», радіо «Свобода» тощо. Розповсюджуються записи напівпідпільно, на майданчику перед магазином «Політична книга», на самому початку вулиці Кобилянської.

Українська молодь шаліє від пісень Мирослава Скорика, які є в репертуарі мало не кожного ансамблю, – «Намалюй мені ніч», «Не топчіть конвалій» тощо. Пісні Мирослава Скорика, Ігоря Поклада є і в репертуарі ансамблю «Карпати», але їх не вистачає, отож молодий поет Микола Бучко пише українські тексти на популярні зарубіжні мелодії.

Володимир Івасюк – одноліток Громцева, він також навчається в Чернівецькому музичному училищі, але заочно. Нещодавно вся родина переїхала з Кіцманя до обласного центру, де батько ось уже кілька років поспіль працював у Чернівецькому державному університеті.

Для Володі Чернівці – то мистецька Мекка: з раннього дитинства батьки їздили в обласний центр на концерти й театральні вистави і брали його з собою. Коли родина ще була в Кіцмані, а батько вже працював викладачем університету, юнак знаходив нагоду їздити туди мало не щодня. Відвідував з батьком театр, ходив у кіно, але найкращим відпочинком для нього були прогулянки по вулицях міста.

«Нам особливо подобався район університету, де гарні будинки, дерева й дівчата, що видзвонюють сміхом, надаючи вузьким, але чистим вулицям романтичної святковості, – читаємо в повісті М. Івасюка «Монолог перед обличчям сина». – Зливаючись з юрмою молоді, ведемо свою розмову. Найбільше нас цікавить література і музика. Це – улюблені теми Володі, вони хвилюють його своїми найрізноманітнішими аспектами і проблемами, викликають подеколи глибокі і болісні роздуми. У такі хвилини в нього виникала потреба бути відвертим і щирим зі мною. Він добре знає, що я його завжди правильно зрозумію».

1966-й – рік переїзду в Чернівці, був для Володимира дуже складним. Через історію з пам’ятником вождю в Кіцмані його в перший же день навчання виключають з медичного інституту. Всі думки зосереджені навколо того, що сталося. Неприємно, принизливо… І тут Володимирові всміхнулася доля: комсомольський лідер міста Аркадій Казімірський бере над ним своєрідне шефство (досить модне в ті часи!) і допомагає знайти роботу. Між іншим, це було не так просто, адже Володимир неповнолітній, не має жодної спеціальності, а надворі вересень, всі навчальні заклади, навіть профтехучилища, завершили прийом.

Отже, його направляють на завод «Легмаш», щоб він учився на… слюсаря. Навіть звичайній людині важко довго перебувати в заводському приміщенні, особливо в ковальському цеху. А тут – музикант, скрипаль… За півтора місяця Володимир відчув, що може постраждати слух. Але й на «Легмаші» були люди, які любили музику. Зокрема, Леонід Степанович Мельник, тодішній комсомольський заводський лідер. Дізнавшись, що Івасюк – музикант, він переконує керівництво доручити юнакові диригувати заводським хором.

Незважаючи на юний вік свого диригента, ще молодший вік концертмейстера (цю роботу на громадських засадах виконувала молодша сестра Володимира Галина), ковалі, токарі, слюсарі, фрезерувальники, всі учасники хору, більшість із яких були набагато старші за Володимира, беззаперечно слухалися свого керівника, довіряли йому. Вони ставилися до юнака з великою повагою, особливо коли дізналися, що їх диригент сам пише пісні, кілька з яких і вони співають.

Вочевидь, це були талановиті люди, бо вже через півроку на обласному конкурсі хор заводу «Легмаш», керований Володимиром Івасюком, став лауреатом. А невдовзі заводчани написали Володі чудову характеристику для вступу в медичний інститут.