Stefan Zweig - Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка

XVIII століття мислить і живе космополітично. Наука Європи, її мистецтво представляють одну велику родину: для людини духовної культури ще не придумали сучасне для нас шалене відмежування однієї держави від іншої. Художник і вчений, музикант і філософ мандрують у той час з однієї резиденції в іншу без будь-яких націоналістичних утисків, відчуваючи себе як удома скрізь, де вони можуть проявити свій талант і виконати свою місію, зустрічаючи дружній прийом з боку всіх націй, народів і государів. Тому в рішенні Месмера переселитися з Відня до Парижа немає нічого особливого, і з першої ж миті йому не доводиться каятися в зміні обстановки. Його аристократичні пацієнти з Австрії відкривають перед ним двері посольства. Марія Антуанетта жваво цікавиться всім новим, надзвичайним і цікавим, обіцяє йому свою підтримку, а той факт, що Месмер належав до всемогутнього тоді масонства [51] Масонство – братство «вільних каменярів» – релігійно-філософська й етична течія, що виникла на початку XVIII ст. в Англії. Організаційні форми й обрядовість запозичені в середньовічних цехових об’єднань мулярів, які передбачали підпорядкування статуту, суворе дотримання професійної таємниці, зберігання інструментів у спеціальних приміщеннях (ложах). , негайно ж залучає його в осередок духовного життя французького суспільства. Крім того, його вчення збігається з винятковим моментом. Бо саме тому, що Вольтер [52] Вольтер (спр. ім’я Франсуа Марі Друе; 1694–1778) – французький філософ-просвітитель, письменник і публіцист. У своїх роботах піддав критиці клерикалізм, християнський песимізм, деспотичну форму правління. Листи закінчував словами «роздавіть гадину!» («Esraser l’infame!»), маючи на увазі церкву. й енциклопедисти агресивним своїм скептицизмом витравили з суспільства XVIII століття церковну віру, вони, замість того, щоб знищити незламну в людині потребу віри («роздавіть гада!»), загнали її в якісь інші закутки й містичні глухі кути. Ніколи не був Париж настільки жадібний до нововведень і забобон, як в ту пору просвітництва. Переставши вірити в легенди про біблійних святих, стали шукати для себе нових й особливих святих і знайшли їх в натовпах шарлатанів розенкрейцерства [53] Розенкрейцери – члени одного з таємних релігійно-містичних масонських товариств XVII–XVIII ст., поширених у різних країнах світу, включаючи Німеччину, Нідерланди, Росію, нерідко видавали себе за магів й алхіміків. Їхня емблема – роза й хрест. , алхімії [54] Алхіміки – «фахівці», які в різний час намагалися за допомогою «філософського каменю» перетворити неблагородні метали (мідь і свинець) на благородні (золото й срібло). У середні віки лабораторії алхіміків існували в палацах королів і князів, єпископів і багатих купців. Багато західноєвропейських алхіміків було канонізовано католицькою церквою. і філалетії [55] Філалети – «друзі істини», члени масонської ложі, яка була створена в 1773 р., послідовники знаменитого англійського алхіміка Іренея Філалета (XVII ст.). , які рікою текли туди. Усе неправдоподібне, усе, що йде наперекір обмеженій шкільній науці, зустрічає натхненний прийом в паризькому суспільстві, яке нудьгує і причесане на філософський зразок. Пристрасть до таємних наук, до білої та чорної магії проникає всюди, аж до вищих сфер. Мадам де Помпадур [56] Мадам де Помпадур (Жанна-Антуанетта Пуассон; 1721–1764) – впливова фаворитка французького короля Людовіка XV. , правителька Франції, прокрадається вночі через бічні двері Тюїльрійського палацу до мадам Бонтан, щоб та передбачила їй майбутнє по кавовій гущі; герцогиня д’Юффе велить спорудити для себе дерево Діани [57] Дерево Діани – амальгама срібла й ртуті, яка кристалізується у формі дерева, їй приписували чудодійні властивості. Діана у стародавніх римлян – богиня місяця, ототожнювалася з грецької Артемідою – богинею полювання, покровителькою породіль, зображувалася з луком і стрілами, іноді з півмісяцем на голові. Центром її культу був храм у гаю Немі біля м. Аріцин. Згідно з міфом, «царем лісу» ставав той, хто, вбивши колишнього «царя», відламував гілку від священного дерева. (про це можна прочитати у Казанови [58] Джованні Джакомо Казанова (1725–1798) – італійський письменник, мандрівник, автор «Спогадів» у 12 томах, що оповідають про закулісне життя придворного суспільства різних держав Західної Європи другої половини XVIII ст., а також про численні любовні й авантюрні пригоди автора. ) й омолоджується шляхом суто фізіологічним; маркізу де л’Опіталь якась стара жінка заманює в глухе місце, де їй під час чорної меси буде явлений Люцифер [59] Люцифер – у християнській міфології сатана, занепалий ангел, повелитель пекла, диявол. власною персоною; але в той час, як найдобріша маркіза і її подруга, оголені з голови до п’ят, чекають появи обіцяного диявола, шахрайка зникає з їхнім одягом і грошима. Найбільш поважні мужі Франції тремтять від шанобливого благоговіння, коли легендарний граф Сен-Жермен [60] Граф Сен-Жермен (пом. 1795 р.) – міжнародний авантюрист, алхімік, видавав себе за безсмертного мага й чародія, володаря «еліксиру життя», а також «філософського каменю», здатного перетворювати метали на золото. Як і Каліостро, об’їздив багато країн Європи. злегка проговорюється за вечерею й видає свій тисячолітній вік тим, що про Ісуса Христа й про Магомета говорить як про особистих знайомих. У той же час господарі готелів і заїжджих дворів Страсбурга радіють переповненим кімнатам, тому що принц Роган приймає у себе в одному з найбільш аристократичних палаців запеклого сицилійського пройдисвіта Бальзамо, який називає себе графом Каліостро. У поштових каретах і верхи прибувають з усіх кінців Франції аристократи, щоб придбати собі у цього першокласного шарлатана мікстури й чарівне зілля. Придворні дами й дівчата блакитної крові, княгині й баронеси влаштовують у себе в замках і міських готелях лабораторії з алхімії, і незабаром епідемія містичного божевілля охоплює й простий народ. Варто поширитися чутці про декілька випадків чудесного зцілення біля труни паризького архідиякона на кладовищі Сен-Медар, як туди рікою пливуть тисячі людей і впадають в дикі корчі. Ніщо незвичайне не здається в той час занадто безглуздим, ніяке чудо досить дивним, і ніколи не було шахраям настільки зручно, як у цю одночасно й помірковану, й ласу до сенсацій епоху, що кидається на будь-яку оказію, що лоскоче нерви. Це пора, яка захоплюється будь-якою дурницею, яка вірить у своєму скептицизмі в усяке диво. На цьому тлі лікар, який володіє новим універсальним методом, заздалегідь міг вважати свою гру виграною. Але Месмер (і це слід підкреслювати постійно) аж ніяк не збирається відбивати у якогось Каліостро або Сен-Жермена золоті копальні людської дурості. Дипломований лікар, гордий своєю теорією, фанатик своєї ідеї, більше того, її бранець, він хоче й бажає, насамперед, бути визнаним офіційною наукою. Він зневажає дуже цінний і прибутковий ентузіазм догідників моди: схвальний відгук одного академіка був би для нього важливішим, ніж шум, піднятий сотнею тисяч дурнів. Але всесильні професори аж ніяк не сідають з ним разом за один лабораторний стіл. Берлінська академія відповіла на його доводи лаконічно, що «це помилка», Віденська медична рада офіційно визнала його брехуном; стає зрозумілим його запекле бажання удостоїтися, нарешті, чесного відгуку. Відразу по прибутті до Парижа у лютому 1778 року він прямує до Леруа, президента Академії наук; через його посередництво Месмер наполегливо домагається, щоб усі члени Академії зробили йому честь і серйозним чином розглянули його метод в організованому ним на перших порах госпіталі в Кретейлі (поблизу від Парижа). Згідно з інструкцією президент ставить цю пропозицію на обговорення. Але Віденський факультет, мабуть, забіг наперед (устиг зробити свою чорну справу), бо Академія наук коротко й рішуче заявляє про свою відмову від розгляду месмерівських дослідів.