Stefan Zweig - Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка

Оскільки нове відчуття повернуло її на первісний природний щабель, то вона цілком вільна від упереджених поглядів і називає речі просто за тим природним враженням, яке вони на неї справляють. Вона дуже добре розбирається в рисах обличчя й робить з цього висновки про властивості характеру. Знайомство з дзеркалом викликало в неї велике здивування; вона не могла зрозуміти, як це плоске дзеркальне скло вловлює предмети й знову подає їх людському оку. Її завели в чудову кімнату, де була висока дзеркальна стіна. Вона почала виробляти перед нею дивовижні викрутаси й рухи тілом й особливо сміялася з того, що зображення в дзеркалі, коли вона наближалася, рухалося до неї, а при віддаленні від нього – відступало. Усі предмети, які вона помічає на відомій для неї відстані, здаються їй маленькими, а в її уяві вони збільшуються мірою того, як наближаються до неї.

Коли вона з розплющеними очима підносила до рота шматочок підсмаженого хліба, він здавався їй таким великим, що може не поміститися в роті. Потім її провели до басейну, який вона назвала великою мискою для супу. Їй здавалося, що дерева в алеї рухаються обабіч неї, а на зворотньому шляху вона думала, що будинок іде їй назустріч, і особливо сподобалися їй освітлені вікна. Наступного дня довелося виконати її бажання й повести в сад при світлі дня. Вона знову уважно оглянула всі предмети, але не з таким задоволенням, як напередодні ввечері. Дунай, який протікав перед будинком, вона назвала довгою й широкою стрічкою і вказала точно ті місця, де бачить початок і кінець річки. До дерев, що виднілися приблизно за тисячу кроків по той бік річки, на так званому Пратері, на її думку, можна було доторкнутися, витягнувши вперед руки. Так як це відбувалося в обідню пору, вона не могла довго перебувати з відкритими очима в саду. Вона сама зажадала, щоб їй знову зав’язали очі, бо сприйняття світла не під силу її слабкому зору й викликає запаморочення. А коли в неї на очах знову пов’язка, то вона без поводирів не наважується на жоден крок, хоча, коли була сліпою, упевнено ходила по добре знайомій кімнаті. Несфокусованість нового почуття стало причиною того, що вона повинна бути більш уважною за клавіром, аби зіграти що-небудь, у той час як раніше вона бездоганно виконувала цілі концерти, ще й одночасно розмовляла з шанувальниками. Тепер з відкритими очима їй важко зіграти навіть невеликий етюд. Вона стежить за своїми пальцями, як вони піднімаються над клавіром, але при цьому часто не потрапляє на потрібні клавіші».

Чи викликає цей досить зрозумілий, просто-таки класичний опис враження підробки? Чи можна, дійсно, припустити, що очевидці, які користуються повагою, дали себе обвести навколо пальця й відправили повідомлення в газети про чудесне зцілення, не взявши на себе клопіт упевнитися щодо стану колишньої сліпої, яка живе на відстані двох вулиць? Але саме через галас, який був викликаний цим випадком магнетичного лікування, лікарська корпорація з невдоволенням втручається в справу. Цього разу Месмер вторгся в їхню власну, особисту область, і окуліст, і професор Барг, у якого дівчина Парадиз протягом декількох років безуспішно шукала допомоги, з особливим завзяттям озброюються проти незваного цілителя. Він стверджує, що дівчину Парадиз слід розглядати ще як сліпу, тому що вона часто не знає назв предметів, які знаходяться перед нею, і нерідко плутає їх, – помилка, психологічно дуже зрозуміла й навіть імовірна для сліпої, яка вперше пізнає предмети. Але за офіційним світом сила переваги. Перш за все втручання впливових лікарів ставить перепону наміру Месмера особисто показати імператриці Марії Терезії свою пацієнтку, яка знаходиться на шляху до одужання; і все лютіше намагаються роздратовані колеги перешкодити Месмеру продовжувати магнетичне лікування. За яким правом? – варто, об’єктивно кажучи, запитати. Бо навіть у найнесприятливішому випадку метод навіювання не може зробити мертвий зоровий нерв дівчини Парадиз ще більш мертвим, не може зробити сліпу більш сліпою. Таким чином, навіть маючи бажання, не можна з жодного з параграфів закону вилучити право сторонніх осіб забрати в дипломованого лікаря його пацієнтку посеред лікування. І лише тому, що дівчина Парадиз сама міцно тримається за свого цілителя, суперники Месмера обирають обхідний шлях, щоб позбавити його дорогоцінного об’єкта дослідів: вони навіюють батькам Парадиз страхітливу думку, що якщо їхня дочка дійсно прозріє, то відразу ж утратить прихильність імператриці й залишиться без пенсії, що складає двісті дукатів і буде покінчено зі своєрідною сенсацією від виступів сліпої дівчини. Цей аргумент – загроза фінансова – відразу ж діє на сім’ю. Батько, що до цього часу цілком довіряв Месмеру, насильно вривається в будинок, вимагає віддати негайно свою дочку і загрожує оголеною шаблею. Але, дивна річ, опір зустрічає він не з боку лікаря. Сама дівчина Парадиз, яка за цей час емоційно прив’язалася до свого цілителя чи то в якості медіума, чи то з еротичних спонукань, конкретно заявляє, що не має наміру повертатися до батьків, а залишається в Месмера. Це дратує її матір, вона з неймовірною люттю накидається на непокірну дівчину, яка віддає перевагу чужій людині, а не своїм батькам, завдає їй, беззахисній, тяжких тілесних ушкоджень і поводиться щодо неї так жахливо, що та падає, охоплена судомами. Але незважаючи на всі накази, погрози й побої, не вдається змусити стійку дівчину Парадиз покинути свого покровителя (а можливо, свого коханого). Вона залишається в магнетичній клініці. Месмер здобув перемогу, правда піррову перемогу, бо в результаті перенесеного потрясіння й насилля слабкий проблиск світла, який був досягнутий такою важкою працею, згасає. Доводиться знову почати лікування, щоб оживити розладнані нерви. Але на це Месмеру не дають часу. Факультет уже пустив у хід найважчі гармати. Він мобілізував архієпископа кардинала Мігадзі, імператрицю і двір і, здається, наймогутнішу в Терезіанській Австрії інстанцію: знамениту комісію моралі. Професор Штерк, як глава медичного відомства в Австрії, дає за дорученням імператриці наказ «покласти край цим брехням». І ось держава забирає у магнетизера владу над його медіумом. Месмера примушують негайно перервати лікування й видати батькам дівчину Парадиз, яка ще не отримала зцілення, незважаючи на її відчайдушні благання. Подальші наслідки цієї непростої справи, за браком відповідних документів, не піддаються точному з’ясуванню. Або Месмеру наказано було урядом більш-менш наполегливо покинути межі Австрії, як «небажаного іноземця», або він сам виявився ситий по горло товариським ставленням медичних кіл Відня. У всякому разі, він одразу ж після випадку з дівчиною Парадиз залишає свій чудовий будинок на Заміській вулиці, 261, їде з Відня й шукає собі нову батьківщину спочатку в Швейцарії, потім у Парижі. Віденський факультет може бути спокійним, його мета досягнута. Він усунув неприємну, з нахилами до самостійності людину й дискредитував (на його думку, назавжди) перші паростки психотерапевтичного методу, правда, не зовсім ясного, але наближеного до сучасних уявлень. На ціле століття з чвертю запановує на Віденському факультеті у справах психології величний спокій, поки знову не з’явиться зі своїм психоаналізом іще один прикрий новатор, Зигмунд Фройд, на якого професори факультету повстають з тим самим упередженням і з такою ж люттю, але цього разу, на щастя, зі значно меншим успіхом.