Ірина Потаніна - Вільгельм Котарбінський

З гумором і теплотою згадував про Вільгельма Олександровича і Віктор Михайлович Васнецов. Художники заприятелювали під час роботи у Володимирському соборі. «Показуючи на фігуру поляка в “Царівні Несміяні”, Васнецов сказав: “Це я нашого Катарра пригадав, як він тяжно, немов «круль польський», вуса свої закручує і сам при цьому сміється. Так от і цей у мене: його черга смішити царівну ще не настала, а він уже уявляє себе переможцем, як «пан Заглоба» у Сенкевича. Вуса крутить – на своїх суперників згорда поглядає. Красень! Точнісінько наш Катарр, коли розійдеться і про поділ Польщі зачне говорити”», – згадує М. А. Прахов у книзі «Сторінки минулого».

До речі, про «красенів». Що стосується особистого життя Вільгельма Олександровича – знову вихід за рамки. По-перше, закохався наш герой не в когось там, а у власну кузину. Того часу римсько-католицька церква такі зв’язки категорично не схвалювала, тому дівчині довелося вийти заміж за іншого, і почуття палкого художника могли б стати початком трагічної, але досить поширеної повчальної історії про безнадійність першого кохання. Та Котарбінський і тут примудрився виламатися із загальноприйнятого сюжету. З кузиною він, зрештою, одружився. Згадував, що був щасливий у шлюбі, що все йшло легко і чудово. Легко одружився, легко розлучився, дітей так і не завів, але завжди згадував дружину з великою повагою й одною з основних її чеснот уважав відсутність у домі скандалів. А надто після того, як вирішили, що подружжю варто жити окремо і більше ніколи не зустрічатися. Одне слово, великий оригінал.

Ще один міт, який зруйнував своїм життям Вільгельм Котарбінський – твердження про те, що художник має бути голодний. Проживши кілька місяців у справжніх злиднях, бувши, за спогадами сучасників, «бідний як церковний щур або як варшавський стипендіят», юний художник вирішив, що таке існування – не для нього і, як мовиться, взяв ситуацію у свої руки. Давав приватні уроки, малював портрети на замовлення, розписував особняки, проводив за роботою чимало годин поспіль, але більше ніколи не дозволяв бідності повернутися в його життя. Доля була прихильна до працьовитого і талановитого художника: незабаром він став знаменитістю і міг дозволити собі взагалі не думати про шматок хліба, цілком сконцентрувавшись на творчості.

І ось ще один, на наш погляд, найкритичніший парадокс: сучасники охоче і багато пишуть про Вільгельма Олександровича, причому кожного разу вживають поряд з його ім’ям трагічне «незаслужено забутий» або «непоцінований нашими сучасниками». Окрім праць мистецтвознавців (таких як М. Дроботюк, К. Габрієлов, А. Каролі) ім’я Котарбінського також згадується у багатьох літературних творах, заснованих на реальних історичних фактах. Чимало сучасних романістів, герої яких мешкають у Києві початку XX сторіччя, неодмінно, серед інших символів того часу, згадують Вільгельма Олександровича. Він, сказати б, виступає антагоністом Врубеля: талант і вміння спілкуватися «на ти» з привидами когось спантеличують, а комусь дають сили бачити ясну картину світу. Ось, наприклад, цитата з відомих читацькому загалу «Київських відьом» Лади Лузіної: «Врубель теж був ще той дивак – вимазував носа зеленою фарбою, вештався Києвом, вбраний на ренесансний манір… Але для Врубеля творчість стала темним провалом, що привів його до божевільні. У Котарбінському ж найбільше… вражало те, що він буквально випромінює навколо себе радість творчості – здавалося, з нього виходить невидиме світло, яке зробило неприбрану кімнату з сірим дощем за вікном радісно-сонячною…» Пишуть багато, пишуть захоплено, пишуть з любов’ю, але доконечно додають потім: «Шкода, що в наші дні про нього говорять так мало». Лишається тільки звинуватити усіх в лицемірстві, але, хоч як дивно, детальніше вивчення питання показує, що насправді так і є: Вільгельм Олександрович Котарбінський рівною мірою може вважатися і вельми знаменитим, і цілком забутим.

Зупинімося на цьому докладніше.

Кажуть, час об’єктивний. Судить, мовляв, про людину, зважаючи на її вчинки, на багатство залишеної світові спадщини. Якщо так, то годі збагнути, чому ім’я Вільгельма Котарбінського не викликає усмішку розуміння в кожного школяра.

Вільгельм Олександрович досі вважається одним з найплідніших художників світу. Все життя його було творчістю – безперервним процесом візуалізації думок. Він малював на всьому, чого торкалася рука: у зошитах в лінійку, розповідаючи щось учням; на зворотному боці конвертів, листи з яких читав якраз під час малювання; на старих візитних картках, обмірковуючи, відвідати їхніх господарів сьогодні чи відкласти візит на потім.