Ірина Потаніна - Вільгельм Котарбінський

Хтось побачив у всьому цьому зловмисність (головними підтасовувачами фактів мій знайомий вважає двох отих пань, що ми їх зустріли на кладовищі), хтось – свідчення плутанини й безвідповідальності ЗМІ, а хтось – не вказуватиму на себе – вірить, що душа Вільгельма Олександровича і справді може витівати з людьми цей нехитрий фокус. Ну й що, що так не буває. Адже, по-перше, йдеться про Київ (фраза «Київ – батьківщина чудес!» звучить для мене тепер буквально і без жодного сарказму), а по-друге – на те він і Вільгельм Котарбінський, щоб усе було у нього не так, як має бути.

Кажуть, з будь-якого правила знайдеться виняток. Так от, навряд чи знайдеться таке правило, винятком з якого не був би Вільгельм Олександрович Котарбінський.

Нащадок старовинного польського шляхетського роду, на загальну думку, мав би вирізнятися непомірним гонором у спілкуванні з чужими людьми й бездоганною несперечливістю – з рідними. Вільгельм Котарбінський, немов навмисно, усе переплутав – добрий допитливий хлопець не цурався товариства безпритульних бешкетників, адже він не вбачав нічого поганого в спільних пустощах з вуличною босотою. Але попри все це нотації вчителів теж вислуховував смиренно і на їхні зауваження анітрохи не ображався. Проігнорувавши батькову категоричну заборону, Вільгельм усе ж наважився стати художником і віддати свою долю «в лапи усяких критиків та інших поганців».

Чи ось ще один дивний факт. Попри щирий патріотизм, більшу частину життя Вільгельм Олександрович прожив за кордоном. Своїм становленням Котарбінський завдячує «Риму і тільки йому єдиному», а останні тридцять років життя художник присвятив Києву. І хоча Вільгельм Олександрович досить часто їздив додому (у нього був маєток під Мінськом), у пам’яті людей Котарбінський все одно залишається практично киянином, а головними адресами його мешкання у більшості джерел зазначені саме адреси київських готелів.

До речі, про біографів і джерела. Не дивно, якщо деякі відомості з біографії тієї чи іншої славної особи плутають, коли йдеться про події тисячолітньої давнини. Але якщо герой народився в другій половині XIX сторіччя, такі розходження щонайменше незвичні. Дехто називає художника Вільгельмом, а хтось Василем. Тут, припустимо, йдеться про різночитання імені у перекладах. Але як пояснити той факт, що дехто приписує Вільгельмові частину робіт і вчинків його двоюрідного брата Мілоша, а хтось, навпаки, залічує пригоди й картини Котарбінського на карб його кращих друзів – братів Свєдомських? І навіть з датою та місцем народження – суцільна плутанина. Більшість джерел повідомляють, що Вільгельм Олександрович Котарбінський народився 30 листопада 1848 року в містечку Неборуві Люблінської губернії під Варшавою. Але деякі дослідники, посилаючись на спогади відомого публіциста і мандрівника В. Л. Дедлова, який особисто був знайомий з художником і не раз із ним розмовляв, запевняють, що Котарбінський народився 1851 року в Петроковській губернії. У деяких статтях також вказується 1849 рік, але цей казус, принаймні, має пояснення, про що йтиметься далі.

Лише в одному всі свідчення збігаються: в описі Вільгельма Олександровича, як мудрого і приємного співбесідника зі світлою душею, заворожливою уявою і прекрасним почуттям гумору. Погодьтеся, богемна особистість, про яку всі відгукувалися тільки позитивно, – теж очевидний виняток із правил.

«У Римі спробуйте зустрітися з Котарбінським (Вільгельмом). Це мій давній приятель. Надзвичайно розумна і дивовижна людина, яку я вельми поважаю. Він вам усе покаже і розкаже, як ніхто! Кланяйтеся йому від мене низенько і скажіть, що я його люблю і поважаю, як і раніше. Окрім Рєпіна й Антокольського я нікого з усіх наших художників не знаю з таким же сміливим, сильним і оригінальним мисленням. Постарайтеся побути з ним весь час у Римі. Залишитеся задоволені і вдячливі», – пише в 1887 році відомий критик В. В. Стасов у своєму листі-настанові до І. Я. Ґінцбурга.

«Котарбінський – великий мрійник. Він любить мріяти про важливе і про нікчемне, серйозно і жартома. <���…> Свєдомський, коли пише, працює. Котарбінський же – мріє. Мріє заразливо, без устанку і в той час, коли працює, і тоді, коли відпочиває… <���…> Від усього, що він робить, віє витонченістю, ніжністю і глибоким, шопенівським, польським смутком», – пише у своєму трактаті про творців Володимирського собору В. Л. Дедлов.

«Там ми зустріли Котарбінського, який тоді ще не був знаменитістю і являв собою досить простого веселого добродія, сповненого витончених жартів. Свєдомські теж відзначалися сердечною гостинністю і привітністю до земляків. Усі були вельми прості й милі», – згадує про своє римське знайомство з Вільгельмом Олександровичем засновник і керівник Київської рисувальної школи М. І. Мурашко.