Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— Стріляти стріляли, але по нас не влучали!

— Ну, удачі, я думаю, днів через два-три вас таки змінять.

— Ми би тут до дембеля залишилися, можете не поспішати.

— Розумію. Я б і сам там на довше завис, але ж це не від мене залежить. І ще одне, Клавіша десь на восьмому броню свою забув, заберіть її, могорич уже самі з нього зіб’єте.

— Добро. Бувай!

— Мужики, ми у вас тут ще трохи потусуємося, — уже своїм.

— Чудово, а то не встигнеш з людьми познайомитися, як їх міняють. А ви нам підходите, — зрадів Толік.

— О, завтра наш третій вояка приїжджає, Секрет укомплектований, попрошуся у відпустку, — ще більше зрадів Мамай.

У землянці він з’явився несподівано. Зайшов, кинув бруднющого наплічника на лежанку й одразу почав розповідати про себе:

— Я Старший Розвідник. Мене як призвали, комбат погортав військовий квиток, подивився на мене і сказав: «Із твоїми знаннями і досвідом треба служити в Генштабі, тоді ми війну за три дні закінчимо». І відправив на дальній блокпост.

Я глянув на Кривбаса, по обличчю якого вже розповзалася широка посмішка. Ось хто звеселить наші сірі будні.

* * *

Зранку Старшому Розвіднику доручили розпалити вогнище.

Він поклав навхрест два цурпалки з руку завтовшки. Хлюпнув бензину. Підпалив. Бензин вигорів, дрова навіть не почорніли.

Збільшив порцію бензину. Результат аналогічний.

І так поки півторашка з бензином не спорожніла. Слідом згоріли весь папір і стратегічний запас картонних ящиків. Результату — нуль. Засмутився.

Отримав вичерпні покрокові інструкції з розпалювання «курінця», рясно пересипані словами з північнобратського лексикону.

Ватра таки розгорілася… після спалювання коробки сірників і двох запальничок.

Дитя асфальту…

Кривбас куховарив. Оскільки Старший Розві-дник виявився непридатним для складних робіт, його відрядили по воду, щоб хоч якась користь була. Щасливий, що не припахали працювати, він підхопив порожні пластикові баклажки і поліз до каналу (вже тиждень вкритого кригою). Вчорашня ополонка майже замерзла, але дитя Інтернету це не зупинило, і він із небувалим натхненням почав пропихати п’ятилітрову пляшку в десятисантиметрову ополонку. Роздовбати її трохи ширше чи то не захотів, чи просто не здогадався. У результаті таки пропхав пляшку під лід, але в процесі боротьби вона зіжмакалась, і води у неї набралося не більш як пів літра. Покинув цю загайну справу й чкурнув на блокпост. Там біля мосту льоду немає.

Повернувся через пів години з пакетиком волонтерських яблук.

— А де вода?

Чудо спочатку зависло, а потім щиро засмутилося.

— То що мені, знову йти?

— Шуруй, бо їсти нема з чого варити.

Зітхнув і пішов знову.

Повернувся під обід, явно остограмлений. На питання про воду дуже здивувався. Попросив їсти. Запропонували їсти там, де пив. Потім пообіцяли обід в обмін на воду. Зітхнув і пошкандибав геть. Придибав увечері. Без води, звичайно. Насварили.

Добре що у нас, крім пляшок, була каструлька, і я ще зранку зачерпнув із каналу кілька літрів водички.

Наступного дня завіяло, замело снігом. Слідом не забарилися серйозні морози, і одного чудового ранку наш дружний маленький колектив постав перед брудною проблемою. Нагріта на вогнищі вода при температурі –25 °C ставала ледве теплою уже через кілька хвилин і не могла прогріти кабінку літнього душу. Не помирати ж молодими — їдемо в сауну!

Лише на війні я повною мірою зрозумів, що таке сауна. Тижнями тобі на голову сиплеться глина зі стелі, руки миєш снігом, спиш одягнений і ходиш у мокрому взутті. І враз — літнє тепло, можна поскидати одяг, вимитися без поспіху й навіть випрати речі теплою водою.

Старший Розвідник лише тиждень тому був удома, отже митися йому ще рано. Залишився на господарстві (добровільно!).

Повернувшись на КПП блокпоста вже в сутінках, ми почули стурбовану історію про те, що ми (негідники!) можемо не встигнути на вечірню зміну, до якої було ще хтозна-скільки часу. Вмикаємо телефони — десятки пропущених дзвінків уже через пів години після нашого від’їзду. Воїн нервувався. Дуже. Заявляємося на Секрет:

— Ти чого паніку підіймаєш?

— Ага, ви на цілий день поїхали, а я тут без води. До каналу не міг сходити, боявся пост покинути. Сніг їв.

Дістаю з лежанки п’ятилітрову майже повну пляшку. Мовчки переглядаємося.