Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

У кущах я наступного ж після приїзду дня спорудив душову кабінку, щоб було де помитись. За відсутності дошок і цвяхів довелося рубати дрючки і в’язати їх мотузками. На вогнищі у відрі грієш гарячу воду, набираєш у п’ятилітрові пляшки холодну. В цинку змішуєш і талапаєшся. Вітер не дме, а від пари всередині кабінки стає трохи тепліше, ніж надворі.

Там, де стирчить із землі лопата — туалет. Чотирма ударами лопати прорізаєш дерен, вивертаєш його на сторону, а наприкінці процесу повертаєш дерен на місце. Повітря свіже, мухи не літають, папірці не валяються, полянка схожа на шахову дошку. Ідеальна чистота і гармонія з природою. Ґрунтоклозет.

Бліндаж — тепла і затишна нірка. Буржуйка біля входу, попід стіною — метрової висоти сідало, а далі такий же ліжник на трьох чоловік.

— Четвертий ніколи не спить, він на варті, — пояснює Толік. — Чергуємо по двоє. Перша зміна з 18:00 до 24:00, чатує надворі, можна по черзі, по годині чи половині (якщо холодно). Друга зміна з 24:00 до 6:00 — чатує по три години. Один спить, інший сидить на вході в бліндаж, слухає ніч і кожних 10-15-20 хвилин виходить надвір, роздивляється навколо. Якщо почуєте якийсь шум чи шурхіт у лісосмузі, стріляйте в напрямі звуку, не шкодуючи патронів. Із шостої вечора до шостої ранку рух по трасам у прифронтовій зоні заборонений, КПП закриваються, клапани в режимі кругової оборони. Наші усі на місцях, місцеві жителі сидять по хатах. Окрім москалів уночі тинятися нікому. Вдень спеціально чергувати нема потреби, ми все одно постійно на позиціях і зброя поряд. Наступної ночі пари міняються. Основне джерело світла в бліндажі — діодний ліхтарик, вночі у мінімальному режимі. На позиціях ліхтариками і телефонами користуватися не можна, щоб не приваблювати снайперів. Рація в чергових. Тушонки й згущеного молока досхочу, так що не соромтеся, від’їдайтеся і відсипайтеся.

Я посміхаюсь. Не служба, а пасіка. Нарешті збулася мрія ідіота — ми на передовій.

Ми з Кривбасом заступили у першу зміну. Стоїмо в окопі, ділимося першими враженнями і ведемо спостереження в різних напрямах. Зненацька над головою — черга з автомата. Причому кілька трасерів добре показали, що кулі летіли з-позад спини. Ми швидко присіли, із бліндажа визирнув Мамай:

— Що це було?

— Обстріляли з автомата, але ззаду. Там же ж наші? — відмовляється вірити власним очам Кривбас.

— Так, наші, — Мамай бере рацію. — Центральний — Секрету. Що за фігня? Ви ж нам мало голови не позносили.

— Це, мабуть, на мосту зміна дуркує.

— Я відєл барадатую тень вдоль канала, — обзивається рація п’яним голосом.

— Придурок, постав автомат на запобіжник і більше у бік своїх не стріляй.

Про таких навіть є спеціальна приказка: «Не всіх дурних війна убила».

* * *

Мені чомусь дуже муляли гранати. Повигріба-вши із кишень, розгрузки та наплічника подарунки саперів, я нарахував сім зайвих гранат. Щоб не носитися, склав їх на купу над входом у бліндаж. От би кинути хоч одну з тренувальною метою! Підходящого випадку саме не було, місце зручне теж не траплялося. Врешті, можна кинути лише запал, головне освіжити сам навик поводження з гранатою.

Вранці я взяв пляшки і пішов до каналу. Понабирав води. Висмикнув із запалу кільце з чекою, кинув його подалі від себе і про всяк випадок присів. Запал дзвінко клацнув лапкою і булькнув у воду. Як він рвонув, я не почув, бо у мій бік з блокпоста випустили чергу з кулемета. З подивом помічаю, що вже лежу.

Весело тут. Ще жодного москаля не бачив, а свої вже двічі обстріляли. Треба бути трохи обережнішим.

Кілька наших вояків хильнули «хороброї води», сіли на бардак [5] Бардак — БРДМ, бойова розвідувально-дозорна машина. і давай ганяти по передовій у пошуках пригод. Сусідній блокпост, село, магазин, ще блокпост, бар, ще якийсь блокпост. Коли під’їжджають ближче, а на тому блокпості, крім синьо-жовтого прапора, ще й ординський триколор теліпається. Тікати пізно, під’їжджають ближче.

А там всі спокійні, стрілянину не розпочинають.

— Мужики, а ви хто такі?

— Ми горлавскіє!

— А за кого ж ви?

— Самі за сєбя. Бендеравцев на дамбас [6] По дорозі на Дебальцеве зупинку прикрашає легендарне графіті «дамбас не здаёца». нє пускаєм, но і казачькі са сваімі бєспрєдєламі надаєлі.

— Мужики, так що, будемо битись чи миритись? Ми сусіди ваші, поряд стоїмо.

— Ваєвать надаєла, лучше мірна жить.

— Домовились.