Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

Якийсь час і справді обстрілів з того боку менше було. Сєпари воювали з ростовськими кізяками, про укропів наче й забули. Наша артилерія під шумок нищила і тих, і інших. Врешті, москалі свавільних сепаратистів перебили, інших підім’яли під себе, і війна потекла за звичними правилами.

На повороті окопу — розчищена полянка. Це стіл. Дрібниці, що сісти нікуди і тіснувато. Зате високий бруствер надійно прикриває від сєпарів, казан з їжею влазить і четверо бійців із чаєм і ложками біля нього поміщаються. Бувають непрохані гості, котрим тут не раді. Коли вони бігають між колодами по стелі, на голову сиплеться глина. Або ще пищать за буржуйкою. Лазять між банками і голосно трублять розсипану крупу.

На столі зашаруділа миша. Мамай бере автомат, тихенько переставляє запобіжник на одиночні постріли і швидко цілиться.

Палах!

Мишку, звичайно ж, рознесло.

Але два котелки, підкотельник, три кружки і банка з цукром отримали пробоїни і назавжди вибули з експлуатації.

Стільки шкоди всього від однієї тварюки! І це ще добре, що миші такі малі. Уявляю, якби вони були завбільшки з кота.

На дамбасі розвелися орди мишей. Їх перестали труїти на полях, а ще й від війни повтікали їхні природні вороги. Миші їли харчі, одяг, спорядження, мило, танцювали по головах сплячих і кусали їх за пальці. Ці гади були абсолютно скрізь, і спасу від них не було.

Один старшина зібрав у половини роти близько 50 касок і склав їх у сарайчику. Через місяць виявилося, що голодні тварюки знайшли засоби захисту і зтрубили підкладки, ремінці, камуфльовані чохли та навіть торби для перенесення. Залишився чистий кевлар.

Коти і собаки повід’їдалися на свіжій мишатині так, що відвертали морди від солдатської тушонки. Звичні мишоловки втратили ефективність, бо їх занадто часто треба було перезаряджати, і якийсь невідомий геній придумав засіб масового ураження шкідників. Над відром із водою горизонтально прилаштовується порожня пластикова пляшка з діркою в дні, нанизана на палицю. До пляшки на кілька гачків чіпляються шматочки сала. Відро кладеться у такому місці, щоб миші, котрі унюшать запах сала, могли безперешкодно вилазити нагору. Мишка вибігає на пляшку, та під її вагою прокручується навколо своєї осі, і мишка падає у воду. Наступна уже чекає своєї черги. На ранок у відрі залишається сантиметрів десять води, а решта до дна заповнена мишами.

Двоє бійців сиділи, сьорбаючи чайок, і роздивлялися забутий кимось під деревом бронежилет.

— А броня витримує кулю з автомата калібром 5,45 мм? — допитувався новобранець старожила.

— Запросто.

— А з кулемета калібром 7,62 мм?

— Теж, але сліди залишаються.

— А з Дашки [7] Дашка — ДШК, важкий кулемет. 12,7 мм?

— Пробиває на виліт.

— А якщо з КПВТ [8] КПВТ — Крупнокаліберний кулемет Владімірова танковий. 14,5 мм увалити по піхоті?

— Та ти що, їм же боляче!

— Га-га-га!

— А давай перевіримо!

— Давай!

Із бронежилета витягли пластину, притулили до дерева і пальнули з автомата. Лише поролон пошкодило. Взяли бронебійний патрон — ефект такий самий. Тим часом на постріли почали сходитися охочі розважитись. Хтось приніс кулемет, пальнули — у пластині ямочка на пів міліметра.

— Я ж казав! — загордився старожил.

Дашки на блокпості не було, зате стояв бардак із КПВТ. Стрілець зник усередині, ствол повернувся і вистрілив.

— Не хотів би я таку кулю на груди прийняти, — зауважив боєць, передаючи пластину іншому.

— Таки, мабуть, це дуже боляче, — погодився той, роздивляючись товариство крізь діру в палець діаметром із вивернутими краями.

– Із цією бронею в бій тепер не підеш. А чия вона, до речі?

— Гляньте, може підписана.

— Клавіша!

У цього унікального воїна, я вам скажу, рідкісний талант потрапляти у ситуації, з яких потім треба викручуватися.

— Оце так підстава! Як же він його здаватиме?

— Не пощастило мужику…

Цілий місяць сєпарський снайпер кошмарив третій клапан. Не те щоб дуже, але справді набрид. Стріляв десь із Какашки (терикон на околицях Горлівки). Важка рушниця калібру 12,7 мм, жоден захист не рятує, і це погано. Але ж відстань два кілометри, навіть важкою 50-грамовою кулею з такої відстані влучити важко, і це добре. Насправді снайпер жодного разу ні в кого не влучив. Коли свистіла куля, бійці лише оглядалися і тикали дулі в бік Какашки. Розмовляючи, стояли за 1,5–2 м один від одного, щоб не полегшувати невдасі прицілювання. Групами на відкритій місцевості взагалі не збиралися. Від місцевих інформаторів знали, що снайпера звати Віка, її домашню адресу в Горлівці, вік та навіть фото знайшли в «Однокласниках». До дуль додалися специфічні епітети, найкоректнішим з яких було «шльондра», й обіцянки урізноманітнити інтимне життя Віки найнесподіванішими способами. А вона щодня, як на роботі, робила певну кількість пострілів і зникала до завтра. Підходити ближче, на нейтральну територію, Віка не ризикувала. Казали, що навіть рушницю до позиції їй допомагали носити (все ж таки близько 14 кг із прицілом).