Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

На вечірніх перевірках, коли зачитували Мотузчине прізвище, замість звичного «Я!» всі хором кричали: «С-сука!»

Командири врешті втратили надію на добровільне повернення втікача і дали дозвіл відрядити за ним двох найбільш фізично переконливих бійців.

— Привезти живим або неушкодженим, — сказав полкан.

Власнику зниклого телефону знадобилося всього десять хвилин, щоб наточити ніж і вибрати помічника. Тупіт берців відряджених ще не затих, а взвод уже робив ставки: привезуть Мотузку живого чи все ж таки неушкодженого? І як саме його будуть «неушкоджувати»?

Повернулася група захоплення без Мотузки, але зі щемливою історією.

Як виявилося, ми всі поїхали колоною в АТО. Потрапили у засідку. Нас обстрілювали з «Градів» і танків, як під Іловайськом. Але в новини ця подія не потрапила, бо не вижив ніхто. Лише Мотузка. Як йому це вдалося — окрема, майже детективна історія. Ясна річ, нас здали продажні генерали.

І за Мотузкою тепер полює СБУ, щоб закрити рота й оголосити зрадником.

Село піднялося як один рятувати земляка. Щодня його на халяву поїли в барах, допомагаючи зняти морально-психологічну травму. При появі чужих людей чи машин Мотузку попереджали, і він своєю невловимістю перепсував усі нерви міліції та військкомату. Попався герой правоохоронцям уже під Новий рік. Відсидів пів року в СІЗО. Вийшов. Демобілізувався.

Є у нас ідея провідати його і примусити виставлятися за 9, 40 днів, пів року і рік. За всю бригаду.

На першу армійську зарплату Сколопендра купив собі смартфон. Великий екран. Сенсор. Фільми. Музика. Інтернет.

Скачав програмку «Компас». Щасливий такий, усім хвалиться. Купе — як з кілочка:

— А скачай собі ще й тепловізор.

— Як це?

— Ну отак. Телефон крутий? Крутий! Порийся в мережі, пошукай програмку тепловізора і скачай собі на телефон. Ти уяви, тепловізор понад 60 000 гривень коштує, а ти зможеш на халяву користуватись. Це ж який бонус на війні!

Для присутніх найважчим було стримати ржачку і з серйозними пиками повідвертатись. Зате наступні кілька днів Сколопендра розважав усіх фразами:

— Ну що ж це за Google такий? І де шукати цей клятий тепловізор?

Перед від’їздом на війну начальник розвідки зайшов до нас на крайній інструктаж і поміж іншим запитав:

— А ви розумієте, що назад ми навряд чи всі повернемось? Мені би дуже хотілося зустрітися з вами в повному складі після війни, живими й здоровими. Я для цього зроблю все, що від мене залежить. Але ж ми їдемо на війну, й може статися всяке.

Ми трохи позамовкали. Кожен задумався. І не хотілося дивитися в очі товаришам. «Зі мною усе буде добре, але ж комусь із них не пощастить. На те вона й війна». Приблизно так собі й міркували.

Більше я ніколи не думав на цю тему. На війні швидко вчишся жити сьогоднішнім днем.

Трохи випередивши колону, першою на місце приїхала розвідка. Ферма. Напіврозвалені корівники. Сухі бур’яни по груди. У пошуках розтяжок та іншої нечисті обійшли периметр. Чисто. Вибрали місця для постів і по четверо на кожному з них зайняли кругову оборону. Під’їхала колоною уся бригада, почала облаштовуватися. Уже в сутінках нам, нарешті, дозволили залишити на постах по двоє чатових і розгорнути намет для себе.

Штатного розвідувального підрозділу в бригаді не було, але командир знайшов вихід. Половину комендантського взводу укомплектували мобілізованими десантниками і розвідниками. Таким чином отримали дві розвідувальні групи по вісім чоловік. Я строкову службу служив у військах спецпризначення, тому теж потрапив у комендантський взвод. У позаштатний підрозділ командира призначити не могли, і розвідка жила в окремому наметі вільним козацьким товариством. По документам комендачі, по факту — розвідники. Приходив зі штабу начальник розвідки бригади, «нарізав» завдання, а ми їх відпрацьовували. Ходили на пости з охорони периметру бригади і щодня виділяли по кілька чоловік для супроводу командування на виїздах.

Два тижні чергували безперервно у три зміни, дві години через чотири.

Дві години стоїмо на посту.

Двадцять хвилин щоб прийти з нього і роздягнутися в наметі.

Три години двадцять хвилин на те, щоб підкинути буржуйку (листопад, як-не-як), напиляти/нарубати дров, сходити у їдальню поїсти, принести води, заварити чайок, поговорити по телефону, ще раз підкинути буржуйку і виспатися.