Олег Друздев - Іван Мазепа

Довгий час між Петром і Мазепою були паритетні стосунки: цар протегував гетьмана, фактично дозволяючи йому правити так, як той вважав за потрібне, однак натомість гетьман перебував під цілковитим контролем царського уряду, який за вказівкою царя розпочав підготовку до подальшої інтеграції Гетьманщини до Московського царства. Можливо, цей план здійснився би, та на заваді стали значні зовнішні події…

Навряд чи гадав Мазепа коли-небудь, що його правління стане таким багатим на важливі події. Початок змінам поклала Північна війна (1700—1721), яку вели Московська держава зі Шведським королівством за панування в балтійському регіоні. Є певні свідчення, що до війни зі шведами підштовхнув царя гетьман, який таким чином хотів відвернути увагу уряду від України й дати козацьким полкам спочинок від постійних кримських боїв. Та не так сталось, як гадалось. Цар мав гетьмана і всю Україну за своїх підданців, тож вирішив використати військовий потенціал Батурина на повну. Один за одним надходили накази готувати війська і відправляти їх в далекі землі під оруду московських воєвод для ведення бойових дій. Спочатку цар відрядив козаків у Лівонію на допомогу польському королеві Августу ІІ, якому протистояв інший претендент на трон — Станіслав Лещинський (родич княгині Анни Дольської). Згідно цього доручення в похід виступили три тисячі козаків під командуванням полтавського полковника Івана Іскри. Не встиг Іскра вирушити в похід, як до гетьманської канцелярії прибув ще один наказ Петра І Мазепі. У ньому цар наказував готувати ще десять тисяч козаків для відправлення до Прибалтики. Тільки-но зібравши козаків, гетьман отримав розпорядження скасувати похід. Із полегшенням Мазепа віддав наказ розпустити по домівках вояків, та знову царська забаганка змінює його плани: цього разу цар наказав зібрати козацький корпус з дванадцяти тисяч, причому гетьман мав залишатись у своїй столиці. Замість нього на війну як наказний гетьман поїхав Іван Обидовський разом з Ніжинським (три тисячі козаків), Київським (тисяча козаків), Чернігівським (чотири тисячі козаків), Стародубським, Миргородським та Прилуцьким полками (разом дві з половиною тисячі вояків). Цей корпус не встиг взяти участь у провальній для московського війська битві під Нарвою, однак своє завдання у формі рейдів по тилах ворога для нападу на продовольчі запаси шведів він отримав і виконав успішно. Так, наприклад, перемогами закінчились сутички зі шведами під Дерптом, Нейгаузеном та іншими містечками. Це були далеко не єдині сутички, у яких брали участь козаки, і на цьому їхня місія в Прибалтиці не завершилась, та після того, як цар Петро І уклав з польським королем Августом ІІ у Биржах угоду про союзництво, акцент української участі змістився на південь.

Згідно угоди цар мав надати своєму союзнику військову допомогу в розмірі п’ятнадцяти—двадцяти тисяч війська. Звісно, що цю умову цар збирався виконати за рахунок козаків Мазепи. Через деякий час після укладення угоди гетьман отримав наказ відправити семитисячний корпус у Прибалтику, куди вирушив із військом Михайло Борохович. Ще сімнадцять тисяч вояків Мазепа був змушений передати під командування Шереметьєва.

У цей час додому повертались козаки Обидовського, який помер незадовго до цього (до речі, він доводився найближчим племінником Мазепі і з його смертю ідея передати владу найближчому своєму родичеві теж відійшла у вічність). Вояки скаржились на жахливе поводження з ними з боку московського командування, на образи та надмірне використання у боях. Це змусило гетьмана написати до уряду листа, у якому він скаржився на утиски, що чинились козакам.

Не краще склалась доля корпусу Бороховича, який опинився аж під Ригою і взяв участь в кількох баталіях, де поніс відчутні втрати. І навіть вони не були винагороджені. Після успішного бою з корпусом шведського генерала Шліппенбаха, де козацька кіннота доклала чи не найбільше зусиль для перемоги, було влаштовано церемонію нагородження за бойові заслуги. Борис Шереметьєв (в розпорядженні якого перебували українські козаки Апостола) отримав звання фельдмаршала, нижчі офіцери — цінні нагороди, навіть солдати отримали грошові виплати, а от козакам довелось вдовольнитися контрибуцією з Естляндії та Ліфляндії. Та й цього вони не отримали, оскільки московські вояки почали відбивати те, що по праву мало належати українським. Дійшло до того, що деякі вояки з корпусу переходили на бік ворогів, щоб «підзаробити промислом». Очевидно, що про це стало відомо Мазепі, і він не міг ігнорувати такі факти. Але й вдіяти нічого не міг.