Олег Друздев - Іван Мазепа

Голіцин вирішив вийти з ганебної для себе ситуації, звернувши всю провину за невдалий похід на козацького зверхника. І цією обставиною швидко скористалась невдоволена поведінкою гетьмана старшина, яка бажала правити в Україні.

Старшинська верхівка на річці Кильчені написала «доношеніє» (фактично донос) на свого зверхника. У ньому старшина скаржилась на «самовладіє» гетьмана та низку інших фактів, які зачіпали внутрішньостанові інтереси старшини. Традиційно в літературі трапляється цілком логічна, на перший погляд, думка, мовляв, якщо Мазепа став гетьманом, значить, він і організував скинення свого попередника, заплативши хабара Голіцину за призначення його на вакантну посаду. Однак, якщо поміркувати глибше, у цьому можна засумніватись. Після доносу був складений документ, в якому Самойловича прямо звинувачували у зраді. Цей документ був підписаний кількома членами старшини. Першим свій підпис під фактичним вироком поставив генеральний обозний Василь Борковський. У нього були свої порахунки з гетьманом, який дав йому номінально важливу посаду і при цьому фактично усунув його від управління, що, безумовно, ображало його честолюбство. Та це була не єдина причина, чому він зважився на такий крок. Пізніше на Коломацькій раді, коли постало питання про наступника, частина козацтва почала вигукувати його ім’я, хоча згодом стихла. Очевидно, Леонтій Неплюєв, якому Голіцин доручив вийти на контакт з опозиційною старшиною, міг обіцяти йому посаду гетьмана у випадку, якщо той погодиться стати спів­учасником скинення ненависного йому гетьмана. Його ж персону, скоріш за все, підтримувала й козацька старшина, для якої вона була більш ніж компромісною.

Свою роль в організації скинення свого зверхника зіграв й Василь Кочубей, який напередодні ради під Коломаком доповів Голіцину і Неплюєву, що їхні накази цілком виконані. Та найактивнішу роль відіграв Родіон (Райча) Дмитрашко, який, будучи на різних посадах та беручи участь у змові проти Многогрішного, зарекомендував себе як вірного прихильника Москви. Очевидно, що Самойлович знав долю свого попередника та остерігався настільки впливового і амбітного суперника, тому й відсторонив його від полковницького уряду. Дмитрашко цього не забув. У 1676 та 1682 роках він бере найактивнішу участь в заколотах проти Самойловича, двічі невдало, хоч і двічі він був помилуваний за свою участь. Свої образи мали й інші видні діячі, зокрема Яків Лизогуб, який на Правобережжі дослужився до чину генерального осавула і кілька разів виконував роль наказного гетьмана, після переходу на Лівобережжя не отримав ніякої нагороди та посади. Фактично майже вся старшина Самойловича мала на нього якісь образи, часто це було незадоволення станових інтересів та наслідки самодержавної поведінки гетьмана. Чи брав Мазепа участь у написанні цього доносу, а згодом і чолобитної царям? Скоріш за все, ні. У самому тексті чолобитної гетьману закидається те, що він: «Людей старинных войсковых заслуженных… теснит и слова доброго не говорит. А людей мелких, незаслуженных с собою поставливал». Очевидно, що Мазепа був «людиною дрібною», походив з Правобережжя і вислужився не своїм походженням, а своїм талантом, отож не міг бути серед тих, хто писав цей донос. Для нього взагалі скинення гетьмана не було вигідним, оскільки після нього він втрачав усе: статус, привілеї, перспективи кар’єрного зростання. Скоріш за все, як наближена людина керманича, він і про підготовку скинення не знав, хоч під чолобитною є його підпис. Пояснюється це дуже просто: якби він посів іншу позицію, він розділив би долю переможених з усіма її наслідками. Згодом, вже будучи гетьманом, Мазепа писав стосовно скинення свого попередника, що той став жертвою «враждебніх клевет и лживых навітов», хоч погоджувався, що того можна було усунути через стан здоров’я і зверхнє ставлення до старшини. Як би там не було, долю Самойловича було вирішено. Питання було тільки в наступникові.

Поки військо відступало, посланець до царів, які єдині могли усунути гетьмана з посади, вже встиг повернутись. Зустрів він військо на річці Коломак. Там же і пролунав останній акорд історії Самойловича як гетьмана. Як переповідають різні автори з посиланням на безпосередніх учасників подій, гетьман зрозумів, що коїться навколо нього. Відчуваючи безвихідь, зайшов до церкви і всю ніч провів в молитвах, а на ранок до церкви, де він перебував, з’явився один зі старшини зі словами: «Пане гетьмане, тебе требує військо», — і вивів хворого гетьмана назовні. Розпочалася сама процедура розправи, яка мало не завершилась вбивством Самойловича. Його порятував Голіцин.