Олег Друздев - Іван Мазепа

Наступного року до Москви вирушив вже Кочубей з проханням до царів домагатись збереження за ними прав на Правобережжя, на що кремлівський уряд відповів відмовою, мотивуючи тим, що це порушить перемир’я з Річчю Посполитою. Самойлович не здавався й за рік від­рядив Мазепу зі своїм сином Григорієм переговорити з «потрібними людьми», щоб не допустити розв’язання війни з Кримом та домогтись закріплення Правобережжя за Польщею. Та ця таємна місія знову зазнала поразки. Погляд уряду залежав від погляду Голіцина, який його і уособлював, а він дивився на південь, на Крим. Голіцин знав про опозицію з боку Самойловича. Це йому категорично не подобалось. За цю опозицію згодом і поплатився козацький гетьман…

Період Самойловича став для Мазепи своєрідною школою великої політики, інтриг та боротьби, що зробили з нього людину, яка не довіряла практично нікому та вміла вести свою гру так, як цього не вмів жоден інший. Чи можна його за це засуджувати? Сказати, що він був хитрим і підлим? Уявіть себе політиком в середовищі недовіри й сили-силенної доносів, які могли вартувати життя, чи змогли б ви бути чесним і відкритим з іншими? Мабуть, і Мазепа не міг. Та головні перипетії його долі тільки починались…

«У політиці немає друзів, є ситуативні союзники» — ця нехитра істина справджувалась не раз у світовій історії, справдилась не раз і не два в українській. Укладений 1686 року Вічний мир передбачав оборонно-наступальний союз проти Кримського ханства та Туреччини. Похід російських військ на Крим був запланований на наступний, 1687 рік. Навесні 1687 року московське військо, яке налічувало до 100 тисяч солдат, вирушило в похід, біля річки Самари його зустрів гетьман Самойлович зі своїми 50 тисячами козаків. Був у поході й Мазепа. Верховне командування взяв на себе сам ініціатор походу — князь Василь Голіцин.

Іще не розпочавшись, похід був приречений на провал. Окрім суто організаційних промахів, найбільшою помилкою був час, котрий обрали для походу. Замість того щоб виступити рано навесні, московське військо вирушило в похід у травні, коли степова спека була доволі сильною. Розрахунок Голіцина зустріти татарське військо в степу і таким чином поставити хана перед фактом повної поразки не здійснився. Головне татарське військо, на чолі з Селім-Гіреєм, стало біля Перекопу в очікуванні ворога. Однак татарам не судилось його побачити. Використавши спекотну пору, татари підпалили степ. Московсько-українські війська опинились у страшній скруті: пожежа виснажувала солдатів, фуражу для коней не вистачало, і вони почали масово гинути. Військо Голіцина дійшло тільки до річки Карачекрак, що всього лиш за двадцять кілометрів від Січі, і змушене було зупинитись. Загальне невдоволення, яке поширилось військом, доповнилось, як це завжди буває, чутками. Згадуваний нами Патрик Ґордон з цього приводу писав у своєму щоденнику: «Розповсюдилась чутка, що козаки з наказу чи в усякому разі з гетьманського дозволу самі запалили степи з метою перешкодити московитам вторгнутись у Крим». У цієї чутки була логічна підстава, старшина і сам гетьман не раз протестували проти походу, який загрожував Гетьманщині. Справа в тому, що, доки існувала кримська загроза, московський уряд мав нагальну потребу в Гетьманщині та Запорізькій Січі, як своєрідному щиті від загрози. А оскільки Кремль потребував козаків, вони могли утримувати своєрідний статус-кво щодо своїх прав та вольностей. Значення Криму яскраво виявилось через кількадесят років, коли після завоювання півострова потреба в Січі та козацькій державі відпала й обидві формації були ліквідовані. Додав хмизу до багаття сам гетьман, який неприховано радів з того, що його прогнози справдились і московитам не вдалось досягти мети. Голіцин у безвихідному становищі змушений був наказати війську повернути назад.

Перший Кримський похід, який багато хто з істориків, особливо російських, називає «першим вагомим успіхом Москви на півдні», завершився фактично поразкою. Усвідомлюючи, що ця поразка може дорого йому коштувати, Голіцин почав шукати винних. Очевидно, що вибір його спіткав козацького гетьмана. Причин було кілька.

Першою була особистісна: Самойлович, як ми вже згадували, повсякчас виступав проти ідей князя, що тому категорично не подобалось. Голіцин давно «скоса поглядав» на гетьмана, та можливості поквитатись не було.

По-друге, всі знали позицію козацького зверхника щодо кримської авантюри, одначе тільки зараз його слова перетворились на конкретні дії. Точніше, бездію. Власне московські чини часто писали у звітах, що гетьман нічого не зробив, щоб попередити пожежу, не виставляв дозорних в степу, повсякчас підмовляв бояр повертати назад, ще й спалив просто під носом московської армії сім мостів через річку Самару, якими вояки мали переправлятись. (До речі, в провалі голіцинського походу були переконані й самі бояри Московської держави: напри-клад, князь Борис Долгоруков і князь Юрій Щербатов, ще не вирушивши в похід, одягли жалобу на знак майбутньої поразки. Низка інших дворян, які прагнули пониження князя Василя, щиро бажали поразки йому.) Цілком можливо, що це була звичайнісінька неузгодженість, адже в той час зв’язок тримали через гінців і, щоб доставити ту чи іншу новину з одного пункту в інший, потрібен був певний час.