Мария Згурская - Микола Амосов

І в тому ж таки 1963 році професор Амосов першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапана серця. Однак тоді ще не було досконалих матеріалів для його виготовлення, а ті, що існували, провокували утворення згустків крові всередині серця. Коли на Заході винайшли антитромботичну пластмасу, деякі інженерні рішення Амосова були використані для створення штучних серцевих біоклапанів (у 1998 році такий клапан ушиють в німецькій клініці Reiner Korfer у серце самого Миколи Амосова).

Уже в 1965 році Амосов придумав і вперше в світі впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів. Медицина вдосконалювалася.

У кінці 60-х років по всьому світу проводилися хірургічні з’їзди та конгреси – в Америці, в Австрії, в НДР, в Італії. Амосова часто запрошували, він виступав, ділився досвідом і в галузі хірургії, і кібернетики. Спілка кібернетиків США проводила Національну конференцію у Вашингтоні на тему «Штучний інтелект». Незадовго до цього англійською були перекладені книги Амосова «Моделювання мислення і психіки» та «Думки і серце». Доповідь Амосова викликала неабиякий інтерес, американці були здивовані розвитком цієї галузі в СРСР.

У 1968 році слідом за південно-африканським хірургом Крістіаном Барнардом, котрий кинув виклик усім кардіохірургам світу, М. М. Амосов також задумав пересадити серце. Але спроба пересадки живого серця хірургові не вдалася.

Сама техніка операції була не надто складною. Головна проблема – донор. Потрібно серце, яке б’ється при мертвому мозку. Реципієнта підібрати не важко: є хворі з ураженням міокарда, яких очікує близька смерть.

Приготували стерильну палату, виділили маленьку операційну. Почали попередні експерименти на собаках – удавалося пересадити серце і переконатися, що воно працює. Амосов підготував пацієнта для пересадки і почав чекати на донора серця. Через кілька днів до операційної була терміново доставлена з місця автокатастрофи молода жінка з черепно-мозковою травмою, несумісною з життям, на енцефалограмі – пряма лінія. Консиліум невропатологів вирішив: мозок загинув. Її тіло підключили до амосовського АШК.

Але рідні жінки, побачивши як вона продовжує дихати, довго відмовлялися вірити Амосову, що з точки зору науки це смерть. Просили почекати: «А раптом вона не помре, серце ж працює». У підсумку момент для вилучення серця було згаяно. Чекали кілька годин, доки не зрозуміли – марно. Вмираюче серце пересаджувати не можна, а сам Микола Михайлович відмовився від повторення подібних спроб. За його словами, це було нестерпно: «У мене не вистачило мужності чинити тиск на рідних. Оголосив відбій, і більше досвід не повторювали. Ясно, що не зможу переступити через психологічний бар’єр». Амосов уже ніколи не брався за пересадку серця, зрештою, хірургічної та наукової роботи й так вистачало.

З 1968 року професор М. М. Амосов став директором новоутвореного Київського НДІ серцево-судинної хірургії МОЗ УРСР і працював на цій посаді до 1989 року. Ним були створена і вдосконалена низка нових методів хірургічного лікування пороків серця, оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу.

М. М. Амосов – безперечний творець школи кардіохірургії в Україні. Під його керівництвом захищено 35 докторських і 85 кандидатських дисертацій. Він автор близько 400 наукових праць, зокрема, 20 монографій з проблем хворого серця і судин, гнійних захворювань і туберкульозу легенів, питань біологічної, медичної та психологічної кібернетики. Роботи М. М. Амосова та його співробітників стосовно лікування хвороб серця відзначені золотими (1967, 1982) і срібною (1978) медалями ВДНГ СРСР.

У 1969 році Амосов був запрошений на конгрес хірургів до Аргентини. Знов обговорювалися питання пересадки серця, які вже широко практикувалися, використання механічного серця в очікуванні донора, інші проблеми сучасної хірургії. Амосов читає доповіді, вивчає досвід колег.

У грудні 1969 року Миколу Михайловича Амосова обрали академіком Української Академії наук відділу фізіології та біохімії. Амосов активно працював в Інституті кібернетики, мріяв про теоретичні науки. Але хірургія залишалася на першому місці; хоча Амосов чимало часу тепер віддавав «своїй кібернетиці», але й оперував також чимало – 4–5 операцій на тиждень, всі складні, з АШК.

На початку 70-х відбулася ще одна подія, здавалося б, дріб’язкова. Лідія Василівна придбала собаку, «доберман пінчер, сука, вісім місяців – не собака, а картинка», – відгукувався про неї Амосов. Назвали Чарі. Але собаку потрібно вигулювати двічі на день по годині, Лідія Василівна спочатку взялася це робити сама, але невдовзі відмовилася і ранкові прогулянки перейшли до Амосова: «Щоб краще використати час, я почав бігати, саме з’явилася книжка «Біг заради життя». Сподобалося, і відтоді бігаю 30 років з перервою на хворобу в 1996-99 рр. Так Чарі «зробила внесок» у мою систему навантажень».