Мария Згурская - Микола Амосов

Амосов припустив, що й в Києві можна створити таку камеру. Звичайно, в американців камери дуже складні, але ми також маємо техніку, тож можна розробити простіший варіант.

На заводі «Більшовик», потужному підприємстві, яке, серед іншої оборонної продукції, випускало також ємкості високого тиску, погодилися допомогти. Отримали фінансування; одночасно з камерами високого тиску почали проектувати нову будівлю, половина якої відводилася під операційні, інша – під такі камери. Приєдналися навіть інженери, що працюють у галузі досліджень космосу. Словом, справа закрутилася, хоча й не надто швидко.

Амосовський відділ біокібернетики до 1963 року вже був задіяний на повну потужність, мав у розпорядженні двоповерховий лабораторний корпус, в якому працювало близько 50 співробітників, існувала першокласна експериментальна фізіологія. Прийняли рішення побудувати спочатку малу камеру 1,5 на 2 метри, поки проектують велику, щоб поекспериментувати і спробувати лікувати хворих. Якщо вдасться – робити прості операції. Влітку надумали поставити її на відкритій веранді. Завод «Більшовик» швидко спроектував і виготовив необхідну камеру.

Однак… Було допущено одну, але дуже важливу помилку. Інженери виконали камеру під кисень, а не під повітря, що вимагало зовсім інших правил техніки безпеки.

Експерименти в камері відбувалися повним ходом, працювали молоді співробітники. Жодного примусу, всі займалися цим добровільно. Хворі діти з важкими вадами серця почували себе там дуже добре, синява і задишка щезали. Зробили маленьку операцію дуже важкому хлопчикові, неможливу за складністю стану в звичайних умовах. Амосов перевіряв усе на собі: «Я теж провів два сеанси в камері, хотів перевірити самопочуття. Виглядало – все добре».

Але потім настав цей жахливий день.

Амосов так писав про ці події: «Вранці, на конференції, я розповідав про поїздку до Риму на конгрес хірургів. Було що розповісти і про Рим, і про хірургію. Все відбувалося мирно. Годині об 11-й чую несамовитий крик у коридорі. Звуть мене: камера вибухнула! Сходи, коридори. Поки добіг з третього поверху на вулицю на веранду… хвилина? Три? Застаю картину: бочку поливають водою, кругом пара, з відкритого люка валить жаркий дим. Хтось поліз у камеру, хтось розстелив простирадло на підлозі, принесли носилки. Минуло, напевно, хвилин п’ять. Витягли. Згоріле волосся, чорні обличчя, клапті одягу. Поклали на носилки, на стерильні простирадла.

Видно, що живі, але без руху, шок. Згадалися картини з війни – вибухи, пожежі. Але тепер ми розумніші, існує реанімація. Знеболити, наркоз. Інтубація – штучне дихання, гортань вражена жаром. Краплинні вливання рідин. Потім вже обробити опіки і забинтувати.

Жевріла надія: а раптом? Ні. Дива не сталося. Стовідсотковий опік третього ступеню. Хіба згадаєш, які думки тоді були? Напевно, про вбивство, про рідних, про відповідальність, куди повідомляти, що говорити. Страх був, не могло його не бути. Мабуть, і хитрість підкрадалася, бажання виправдатися. Посилання на корисність. І протилежна думка: «винен, спокутуй!»

Ті, котрі були зовні, розповідали, що спочатку все відбувалося нормально, відкрили кран на кисневому балоні, підняли тиск, лабораторний собака спав, у віконце визирали дівчатка-аспірантки, зайняті в дослідах, сміялися. Потім раптово пролунав вибух! Вирвало запобіжний клапан, повалив дим і вогонь. Пізніше встановили причину вибуху, з камери витягли обгорілий прилад оксигемометр, вимірювач насичення кисню – єдиний електричний прилад, в якому був струм нікчемної напруги. Спочатку були сумніви щодо його безпечності в умовах камери, але без нього ніяк. Амосов дозволив його використання. Помилка полягала в тому, що в перенасиченій киснем атмосфері навіть непомітна іскра призводить до вибуху. Про це тоді ніхто не подумав.

Амосов був безкомпромісним: «Існує закон – постачальник техніки відповідає за її безпеку, пропонуючи правила використання та контролю. Прокурор це потім підтвердив. За всіма цими фразами спостерігається підсвідоме бажання виправдатися. Мабуть, так і було. Але зовні нічим його не виявив: – Я винен!»

Обидві дівчини, котрі працювали в камері, загинули. Було слідство. Амосов не просив поблажливості, складалося враження, що він навіть наполягає на якнайсуворішому розслідуванні; визнавав свою провину і був готовий до всього, проте: «для мене наслідків після вибуху не було. Тільки в пам’яті відклалася провина і неповноцінність. Якби вірив у Бога, сказав би: це він мене покарав і врятував. І вже не вперше! Тим не менш, судити могли: винен у недбалості. Морально я був готовий до цього. Можливо, навіть хотів, аби компенсувати провину».