Александр Удовиченко - Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921

При 20-ступневім морозі на покритому снігом полі біля станції Бобрик, при світлі кількох вогнищ стали всі гайдамаки, щоб почути слово свого отамана. На східцях вагона з'явилася постать Симона Петлюри. Була 21-а година. “Струнко!” — залунала команда. В темряві ночі з рушницями в руках, освітлені полум'ям вогнищ, кількасот українських вояків стали “струнко”, ніби завмерли. Симон Петлюра промовляє до цих вояків. Малює їм небезпечну ситуацію і запитує: “Чи будемо продовжувати боротьбу, чи ні?” Не встиг він вимовити ці слова, як із сотень грудей вирвалося: “Хай живе самостійна Україна! На боротьбу! Вперед! Усі покладемо голови, але здобудемо волю своєму народові! Геть з Москвою! На Київ!.. На Київ!.. Хай живе Україна!”

З цього моменту аж до останнього пострілу, який пролунав з боку Української Армії 19-го листопада 1920 року, коли вона примушена була перейти через Збруч, ім'я Симона Петлюри нерозривно зв'язано з армією, з її збройними силами. Він став духовним її вождем.

Після рішення йти на Київ негайно приступили до його виконання. Лінія фронту проходила в 90 - 100 кілометрах від Києва. На перехід до міста Червона Армія потребувала не менш як 2 - 3 дні. За цей час українські військові відділи мусили задавити повстання в Києві. Аби затримати наступальний рух ворога, в багатьох місцях було висаджено в повітря залізничні шляхи, мости, водотяги та ін.

У той же день надвечір обидві групи, непомітно відірвавшись від ворога, вже були на станції Дарниця, а ранком розпочали наступ на Київ двома колонами — одна пішла через залізничний міст, а друга — через міст ланцюговий. Це було 2 лютого 1918 року.

Колона, що наступала через залізничний міст, — Юнацька Школа, полк Богдана Хмельницького та інші відділи — легко переправилася на правий берег Дніпра і швидко повела наступ на Печерськ. Другу колону — Гайдамацький Кіш, Січові Стрільці, полк Гетьмана Наливайка з іншими дрібними піхотними частинами, дві сотні кінноти, дві батареї (легка і гаубична) на чолі з Петлюрою — при спробі захопити міст з нальоту зустрів ворожий вогонь десятків кулеметів. Вона понесла втрати забитими та пораненими і мусила відійти на попередні позиції. Лише після кількагодинного бою, після гарматної підготовки українські частини кинулися в атаку, яка мала успіх. Надвечір піхота вже укріпилася на правому березі Дніпра, а біля 22-ї години зайняла Лавру (1).

Отже, українське військо поставлене йому перше бойове завдання виконало, хоч з великою втратою часу і людей.

Ніч у Лаврі була турботною. На Печорську було чути то рушничні, то кулеметні постріли. Встановити зв'язок з центром міста, де перебували всі державні українські установи, не пощастило. Що там творилося, невідомо. Розвідка виявила, що центром й оперативною базою комуністів був київський “Арсенал”. Його великі, старі й міцні мури були головною фортецею комуністів.

Для того щоб просунутися в центр Києва, необхідно було здобути фортецю комуністів — “Арсенал”, який стояв на дорозі до центру. Отож, на ранок штаб Гайдамацького Коша, якому підлягали всі дійові українські частини, ставить бойове завдання: прорватися в центр Києва, очистити його від комуністичних банд, відновити нормальну діяльність державних установ. Для цього — в першу чергу захопити “Арсенал”.

Ранком ця колона українського війська рушила по Нікольській вулиці (2) в напрямку до “Арсеналу”. Але одразу ж передові стежі колони було обстріляно рушничним вогнем із будинків. Наші частини зовсім не були обізнані з тактикою вуличного бою, тому мусили під час самого бою здобувати кривавими жертвами цей досвід і виробляти тактику вуличного бою. Коли авангардні сотні з запалом кинулися на допомогу своїм стежам, то із усіх вікон та з дахів на них посипалися кулі з ворожих рушниць та кулеметів. До того комуністи кидали з вікон ще й ручні гранати. Від струсу повітря на голови бійцям летіли скло, рами, тинька, що здіймала куряву. Коли ж з боку “Арсеналу” вздовж Нікольської вулиці (2) почали стріляти гармати на “картеч”, то звуковий ефект бою робив куди більше враження, ніж ефект звичайного бою в полі. Особливість вуличного бою, така характерна для громадянської війни, полягає в тому, що ворог стріляє з кожної щілини, сам ховаючись за мури будівель. Вій добре бере на “мушку”, але його не видно.

Авангардні сотні, напоровшись на міцний вогонь скритого ворога, стріляючи по будинках, мусили ховатися попід мурами. Це був перший крок до вироблення тактики вуличного бою. З наказу штабу Гайдамацького Коша подальше просування піхотних частин відбувалося таким чином: піхота йшла вперед попід мурами будинків у колоні по одному, стріляючи в кожне вікно, в кожне підозріле місце з другого боку вулиці. Спереду йшли розвідники, що вказували на будинки, з яких стріляли. За передовими частинами йшли окремі відділи з ручними гранатами, які мали назву “чистильників”, їхнім завданням було вриватись у будинки і ліквідовувати гнізда комуністичних стрільців.